Глава 2.3

— Ти чого дика така? — Вухо і шию обпекло гарячим диханням. — Не галасуй, акустика в храмі й так виняткова.

І розімкнув обійми. 

— Ось, одягайся. — Крилатий узяв зі стосу білих полотен, що лежали під самим вівтарем, два згортки та простягнув мені. — Мене звати Стефан Янку, для друзів — Стеф, а це — магістр Неро Плініус, але можеш звати просто Неро.

— Ви хто взагалі такі? — пробурмотіла я, квапливо розгортаючи вбрання: мішкуваті штани на шнурках та сорочка до середини стегна, просто піжама якась. Хоча... чи мені вередувати? Стою тут у чому мати народила... Сподіваюсь, це норма при посмертному переміщенні.

— Служителі храму Подвійних Переходів. 

Дякую, так стало набагато ясніше.

— Сьогодні наша зміна, а день видався важким: багато новеньких, не всім пощастило так, як тобі, тож бригада інтенсивної магічної терапії теж попрацювала від душі. З переміщеннями взагалі не вгадаєш: посмертні травми, звісно, компенсують, але от якщо істота заражена вірусом або токсична за своєю природою — кислотою плюється або вогнем — що накажете робити? Добивати? Ізолювати? Лікувати від невідомих хвороб, не знаючи анатомії та життєвого циклу? Загалом, пізно вже, всі жахливо втомилися, пішли, я проводжу до кімнати, а завтра зранку тобі все розкажуть і навіть екскурсію влаштують. Храм як-не-як єдиний у своєму роді, один вівтар чого вартий!

— Я нікуди з вами не піду, — залишати зал і справді не хотілося, тут було явно безпечно, а ось що чекає на мене за його межами? Раптом мене все-таки зжеруть або розберуть на запчастини виключно через науковий інтерес, ага.

— Ну, наш робочий день закінчився вже годину тому. А лишати тебе наодинці з дорогим обладнанням ми не будемо. Поламаєш ще здуру, — твердо заявив Неро. — Тож вибір простий: або ти йдеш сама, або я викликаю чергового зі снодійним зарядом, а потім ми тебе відносимо.

— А мою анатомію і життєвий цикл ви знаєте достатньо, щоб присипляти примусово? Уб'єте ж ненароком.

— Олено, ти людина. Стовідсоткова, чистокровна, стабілізована. З медичного погляду — взагалі нічого цікавого. Тому відповідь на твоє запитання — так, снодійне для людей в нас в наявності. То як?

— Гаразд, сама вже піду, — довелося здатися, а то хто його знає, як на мій організм діють продукти місцевої фармакології.

— Та не бійся ти, — підморгнув Стефан. — Вас по десятку новачків щодня сюди закидає. Познайомитеся на курсах, подружитеся. Нудьгувати не доведеться! 

Загалом, так втрьох ми й покинули вівтарний зал храму. У коридорах, якими ми плутали, було порожньо: ніхто не вибігав назустріч, не витріщався на мене, як на дивину, не намагався напасти або помацати, що загалом тішило. Досить швидко ми потрапили в простору кімнату з куполоподібним дахом. Звідси на всі боки вели абсолютно однакові двері. 

Стефан роззирнувся, вибрав одну з них, відчинив, зазирнув усередину, задоволено хмикнув:

— Вільна. Олено, твої майже королівські покої, можна обживатися. — Він галантно вклонився, пропускаючи мене вперед. — Тут спальня, нічого особливого, але за тією колоною — особиста умивальня з гарячою водою, у тумбочці кілька комплектів білизни, сама розмір підбереш. Одяг у шафі, взуття в нижньому ящику. Вода на столі, а ось із їжею почекай до ранку, організм зараз не прийме: стрес і таке інше. Перед сніданком до тебе загляне черговий, видасть розклад занять і запише на адаптаційні курси. Я після обіду зайду, у мене друга зміна. Магістре?

Курси, адаптація, гаряча вода й одяг? Нічого собі сервіс!

Демон задумливо оглянув мене, зітхнув якось безнадійно.

— А що — «магістре»? Що міг, я зробив. Далі все не від мене залежить, хоча пару слів кому треба, я передам. Буде час — зайду завтра, а ні — побачимося під час виписки. Відпочивай, Олено. І подумай над тим, що я тобі сказав.

І обидва моїх провідники зникли. Стефан на прощання пустотливо підморгнув, магістр Неро ж зберігав величну незворушність. Цікаво, що і кому він зібрався передавати? Я опустилася на край ліжка і втупилася просто перед собою. 

Дурниця якась, у голові не вкладається. Напевно, зараз я посплю і з'ясується, що це просто сон. Кошмар від перевтоми. Я розплющу очі у своїй однокімнатній квартирі, і все стане таким, як було, буденним і зрозумілим: робота, затори, гризня за посаду. Не буде ні ікластого вампірчика з гніздом на голові замість зачіски, ні м'язистого демона з сивою бородою. Залишиться тільки моє життя і нудьга смертна.

З цими дивними думками я й заснула. 

Чи варто говорити, що всі мої надії розбилися з гучним дзвоном, щойно настав ранок?