Глава 2

— На сьогодні — все. Це остання. Приймаємо — і звалюємо, сил же немає ніяких.

— Пиши: «Протокол п'ятнадцять, дріб шість “А”, тридцять чотири, вісімнадцять. Людина, жіночої статі, вік — двадцять два. Волосся — світле, коротке, очі блакитні із зеленню, зріст — сто сімдесят чотири, розмір ноги — тридцять вісім. Тип харчування — змішаний, але якийсь безглуздий. Магічні сили — не виявлено, небезпечні захворювання — не виявлено, критичні травми — не виявлено. Пошкодження — невеликий забій, два дні на регенераційному підживленні, і як нова буде. Далі: смерть у рідному світі — випадкова. Додай у дужках, що каблук зламався.

Пауза, чийсь стриманий сміх.

— Серйозно, чи що?

— Так, — у голосі почулося роздратування. — Раптове падіння, черепно-мозкова травма, несумісна з життям. Не відволікайся, а то до ночі тут стирчатимемо. Професія — знову дурниці якісь непотрібні, ким вони там узагалі працюють? Ні тобі малярів, ні швачок, ні прачок, суцільні блогери, менеджери та програмісти. Хоча б лікарка була або вчителька. Ну і куди її тепер? Знову соціальна адаптація, курси з культури й традицій, працевлаштування. Набридло.

— Нам-то що? Інвентаризуємо — і по домівках.

Свідомість повернулася якось різко. Я була жива, абсолютно точно: у мертвих не може так боліти... ну... відбиті сідниці. І ще мертві начебто не мерзнуть, вірно? Вони ж трупи, холодні, застиглі, нічого не відчувають і таке інше. А мені було жахливо дискомфортно, бо лежала я на чомусь твердому і страшенно незручному. І, схоже, голяка. Господи, сором-то який!

— Пиши ім'я: Олена, донька Володимира. Інтелект середній, сімейний статус — вільна, дітей нема, чоловіка нема, домашніх тварин нема, навіть коханця, постривай... — Я із заплющеними очима без жодного дзеркала зрозуміла, що нестримно червонію. — Немає і ніколи не було. Нудне життя якесь, а смерть і зовсім безглузда.

Ну це вже нахабство! Хто там настільки зухвалий, що всі мої таємниці вивертає на осуд загалу, ще й з таким цинізмом? Коханців йому подавай! У мене навчання було, не найгірший університет, хоч й провінційна філія. Та я через додаткові курси голови не підіймала: англійська, німецька, основи підприємництва. Робила усе, щоб хоч якось вирватися з похмурих буднів і знайти своє місце в житті! І заради чого? Щоб хтось тепер мені кісточки перемивав?! 

А, до речі, хто?

Я постаралася розліпити очі й підвестися, але одразу відчула на своєму голому животі чиюсь гарячу долоню, яка рішуче притискала мене до дивного ложа. 

— Та не смикайся ти, — рявкнув басовитий голос. — Перехід тільки завершився, поля не стабілізувалися! Злізеш із вівтаря — застрягнеш між старим життям і новим. Воно тобі треба? 

Чудово! Просто шикарно. Я на вівтарі. Це ж мені сниться, так? Чи справді вдарилася головою і тепер у комі? Що ж так холодно-то? 

Очі все-таки розплющилися, але розкішний інтер'єр із колон і склепінчастої стелі, що нависла наді мною, не прояснив зовсім нічого.

— Спокійно лежи, кому сказав, — наказали мені сухо. — Ще годину як мінімум. Ми тебе поки що оглянемо, опишемо, складемо карту твого минулого і вроджених здібностей, потім вирішимо, куди направити. Куратора тобі з часом назначать, все добре буде, не бійся.

І тут куратори, зараза!..

Рухатися не було сил, але я скосила погляд убік, щоб зрозуміти, з ким розмовляю. Краще б не дивилася, от чесно, бо поруч стояв здоровенний вугільно-чорний рогатий тип із червоними очима, сивою цапиною борідкою та в окулярах-пенсне. Мабуть, у місцевому пеклі із всевидючим зором не дуже. З грудей вирвався нервовий смішок, але миттєво згас: невдалий момент, аби веселитися.