Глава 1

«Якщо вас накрило хвилею неприємностей, осідлайте її!» — закликав рекламний слоган. 

З білборда на мене дивилася чи то топмодель, чи то чемпіонка світу зі спортивних танців: плоский живіт, об'ємні груди, волосся довжиною до тонкої, як ниточка, талії. Красуня посміхалася щасливо і безтурботно, ніжно обіймаючи однією рукою дошку для серфінгу, на якій, мабуть, і планувалося ту саму хвилю осідлати.

Чорт! Чорт! Чорт!

Я вже другу годину стояла на цій дорозі, вивчаючи чужі номери, рекламні написи й зимову негоду, а затору кінця і краю не було. За вікном машини сірий дощ змішався з вогким снігом, двірники огидно шкребли по склу, стрілка бензобака повільно, але впевнено повзла до нуля. Телефон, підморгнувши мені на прощання радісною червоною картинкою з нескінченними заторами — десять з десяти балів! — вимкнувся ще хвилин двадцять тому.

Я безсило ткнулася чолом у кермо і ледь не завила вголос. Ні, порівняно з людьми, що мокнуть під цим недоснігом і передощем на вулиці, я ще зручно влаштувалася! Машина, хоч і стара, як єгипетська мумія, і навіть не моя, а жалісливого колеги, справно тягала свій іржавий зад містом, у міру своїх скромних сил допомагаючи мені в роботі. Шкода лише, що віддавати її доведеться зовсім скоро, щойно колега вийде з лікарняного. І знову «привіт» чергам на автобус, вогким зупинкам і задушливому метро, набитому пасажирами не гірше, ніж консервна банка — шпротами.

Тому машина — це добре. Але на цьому весь позитив останніх днів закінчувався, починалася реальність: тримісячний випробувальний термін на новій роботі добігав кінця, а я так і не була впевнена в тому, що зі мною підпишуть контракт. Оренда квартири добряче тисла на кишеню, господар погрожував підняти ціну, близьких знайомих або родичів у мене в цьому величезному місті не було, та й звідки? Тільки-тільки переїхала, батьки й друзі залишилися у своїй провінції, а я вчепилася в цю роботу, працювала від ранку до вечора: ні особистого життя, ні відпочинку, лише затори, перекуси на бігу і літри кави, від якої вже зводило живіт.

До реальності мене повернув скажений сигнал чиєїсь машини позаду. Відлипнувши від керма, я з подивом виявила, що затор почав потроху рухатися. Зі швидкістю пораненого равлика або коматозного черв'яка, але вперше за цю чверть години ми їхали. Живемо! Прощавай, ненависний білборд із красивим життям, псуй настрій комусь іншому!

Я, як могла, зрушила свою залізяку з місця і поповзла вперед разом з іншими водіями. Хвилин за тридцять вдалося з'їхати із забитої машинами магістралі на прилеглу до неї доріжку, а потім пірнути в темні двори. Слава богу — дім, милий дім! 

Нашвидкуруч закупивши найнеобхідніше в крамничці на першому поверсі, я піднялася до своєї затишної однокімнатної квартири. Нічого особливого, але чистенько, охайно, кухня пристойна (цілих п'ять квадратних метрів, є де розвернутися душі, що жадає пригод), третій поверх, вікна на подвір'я. Влітку тут навіть мило: квіточки, дерева, дітвора пустує на майданчику, матусі з колясками гуляють. Зараз, звичайно, все виглядало сірим і непривабливим, але що поробиш, грудень завжди нещадний до любителів пікніків і прогулянок на свіжому повітрі. Загалом, насолодившись позавчорашнім супом, я завалилася на єдиний у квартирі диван і зайнялася звітом.

Точніше — презентацією. 

Як і кожному стажисту, після закінчення випробувального терміну мені треба було надати гарненьку таку розповідь про те, яка я незамінна для цієї компанії й наскільки всім навколо буде краще, якщо я продовжу займатися своєю трудовою діяльністю саме у них на посаді молодшого аналітика споживчого відділу. Дурниця несусвітня, правда? 

Наче моя презентація щось вирішить. Нас вісім осіб на одну вакансію, виляти хвостом перед начальством і звабливо витріщатися на куратора я не вмію, тямущих виконавців, крім мене, ще четверо, причому троє з них — чоловіки, які не вискочать заміж, не підуть у декрет і не кинуть роботу заради сім'ї. Тому мої шанси обійняти цю посаду, скажімо так, об'єктивно невеликі.

А як хочеться-то, господи! Нормальна робота, престижна компанія, зарплата пристойна, перспектива кар’єрного росту! Мені б трохи везіння, згодом обжилася б, батьків з їхньої глушини забрала, може, і заміж вийшла, ну що ж я, не людина чи що?

З такими ось думками я і просиділа до глибокої ночі, старанно обмірковуючи майбутній виступ, прораховуючи деталі; навіть трохи порепетирувала перед дзеркалом. Процес виявився досить захопливим, і незабаром я, замотана в ковдру, як у римську тогу, гордо ходила по єдиній кімнаті, пафосно декламуючи нехитрий текст і розмахуючи руками для більшої переконливості. Ох, хто б зі сторони побачив — точно санітарів покликав би.

Загалом, спати я лягла о четвертій годині та, що цілком очікувано, ранкового будильника не почула.

Якщо ви коли-небудь бачили ошпарену білку, то цілком можете собі уявити мої збори на роботу: стрибаючи на одній нозі, натягнути колготки, відпрасувати блузку, намазати хоч якийсь бутерброд, зачесатися і зібрати сумку, і все це за п'ять хвилин? Так і було. 

На порозі на мене чекали приготовані з вечора туфлі на височенних шпильках. Божевільне творіння якогось модного дому, що дісталося мені на розпродажі з величезною знижкою. Щоправда, навіть знижкова ціна трохи кусалася, але я вирішила, що переживу, ніхто ще не помер від тижня на макаронах без масла. Красиві туфлі, витончені й стильні, я сприйняла як знак, таке собі втілення прекрасного життя, що чекало на мене попереду. Не за погодою, звісно, зате на презентації я точно буду виглядати неперевершено.

З дому я змогла вийти з третього разу. Спочатку забула на кухні телефон, підійматися довелося аж із першого поверху. Другий раз повернулася, бо сумочку залишила в передпокої. Третій — бо ключів від машини в цій самій сумочці не знайшлося! Довелося кулею летіти назад і нишпорити по всіх полицях і кишенях. На пошуки пішло не менше десяти хвилин. У підсумку до машини я підійшла вже безнадійно запізнюючись, до того ж зла, голодна і сердита на весь світ загалом і саму себе зокрема. Напевно, через це і сталося те, що сталося.