Фонтан мозаїчного міжсвітов’я

Once upon a time прямо крізь Казкаря пролетів великий строкатий змій та ринувся угору. Вкрутився спіраллю у темне небо. Перетворився на сяючу галактику, яка покрутилася пару хвилини й зникла м'яким переливом обірваної ноти скрипки. 

Просто цей змій був мелодією, тому дозволяв собі такі вольності. 

Чи бачте, наш Казкар разом зі своїм другом, Райдужний дракон що вже є людиною, раптом знайшли себе на краю величезної площі. Яка виявилася розділеною на сцени, де співали та грали всілякі музиканти. Втім, деякі одинаки грали музику серед натовпу. 

Площа була щільно забита народом. Хтось прогулювався, слухаючи виконавців. Інші просто сиділи, милуючись неможливим видовищем. 

Посеред цієї величезної площі стояв вражаючих розмірів фонтан із сірого з перламутровими прожилками мармуру. 

По периметру розташовувалися різновидні будівлі. В алеях між ними миготіла нескінченність космосу. Бо за площею ніякого світу не було. 

Через мить Казкаря ледь не збив з ніг райдужний дракончик – точна копія його друга, що стояв поруч. Точніше, такого, яким той перекидався раніше. Тільки цей дракончик був маленький, зітканий з яскравого світла й мерехтливого серпанку. 

Малюк звучав дзвіночками, тарілками та, раптово, клавішами. Зупинився, щось лагідно продзвенів й полетів по своїх справах.  

Ще одна мелодія, яка втекла від музиканта. Судячи з усього, їх приваблювала куртка Кавового бога, розписана рухомими фарбами космосу. Оскільки Райдужного дракона, та й інших перехожих втілені мелодії спокійно облітали, не збиваючи. 

З іншої сторони площі, від хору троянд та гусениць, до наших друзів бігла А-Капела, оточена зграйкою крилатих нот. Малеча намагалася розтягнути на шматочки її сукню-хмару лимонного кольору. Ноти куталися в клаптики, але одежа дівчини не зменшувалася. Сукня начебто стала ще пухнастішою та довшою. Принаймні вже подовжилася до середини стегна. 

Вічний супутник красуні, білий сом-пес з червоними вусами та лапами, весь час намагався вловити зубами якусь мляву нотку, але ті з дзвінким сміхом виверталися. 

Дівчина, сяючи посмішкою на бірюзовому обличчі, разом обійняла друзів. Потім відсторонилася та махнула рукою вправо. Там, абсолютно щасливий, в оточенні різноманітних дівчат, гримів ударними Барабанщик. Зелене волосся хлопця виросло ще довше, а на фіолетовій шкірі з'явилося більше чорно-білих кручених татуювань. 

Хлопці почали озиратися. 

Вдалині сиділа невелика група яскравих меломанів. У кожного було довге, доглянуте й ретельно профарбоване по всьому тілу хутро. Єдиний їх одяг – пов'язки на стегнах з довгими розлітаючимися кінцями. При кожному русі вони дзвеніли білими та перламутровими прикрасами. 

Меломани пускали по колу кілька люльок, кожна з якої стріляла іскрами різного відтінку. Вони вдихали дим, аби трохи пізніше випустити кольоровими струйками, які скручувалися у змій, драконів та спіралі – щоб заплутатися у волоссі перехожих. 

Один шалений помаранчевий димок наштовхнувся на зовсім лисого чоловіка. Розгублено покрутився поруч. Потім весело почав ковзати й кататися на лисій голові. До нього відразу ж приєднався фіолетовий компаньйон та пара летючих нот. 

Збоку почулися вигуки здивування, потім веселий сміх. 

Друзі вчасно розвернулися. Ледве встигли відстрибнути з дороги величезного вогняного бегемота, який могутньою тушою пер, не розбираючи дороги. Втім нікого не опалив, тільки виваляв по землі.  

Нарешті звірові набридло топати крізь натовп, він підвівся на задні лапи, напружився – та злетів вогняним птахом. Сиплючи іскрами, помчався десь в нескінченність. Можливо й досі літає. Іскри досягли землі та вбралися у мостову. Відтоді й донині, якщо наступити на ті камені, вони світяться різними кольорами. 

Біля фонтану темношкірий саксофоніст у кумедному капелюсі грав сумну, витягаючу серце музику. 

Самотній скрипаль-привид створював якусь хитромудру мелодію. Він був настільки захоплений, що періодично проходив крізь перехожих. Дехто спритно ухилявся. Ті, хто не встиг, здригалися з переляку, але відразу ж починали задумливо посміхатися.  

Різноманітна музика змішувалася в одну хвилю приємного шуму. 

... 

Поки Казкар милувався перехожими та музично-магічними дивами, Райдужний дракон придивлявся до місця, в якому хлопці опинилися. 

Надивившись вдосталь, ляснув товариша по спині. 

– Зверни увагу на будівлі. У них немає ні вікон, ні дверей. Лише екстер'єри архітектурних ансамблів, якими можна милуватися з площі. 

Казкар озирнувся. 

– Й справді. Але при цьому всі будівлі відрізняються одне від одного. Навіть створені з різних будівельних матеріалів, як на мою думку. 

– Дійсно. І лише фонтан... 

– ...весь виконаний із сірого з перламутровою прожилкою мармуру... 

– ...але так, ніби його ліпили різні майстри, навіть не узгоджуючи дії між собою. Подивись, який він безформний. А чаша фонтану начебто побувала у руцях дитини-велетня, який зім'яв її, як пластилін та й викинув награвшись. 

– Ну чому безформний? Втім, я згоден стосовно чаші. Але якщо придивитися до композиції всередині, то можна побачити переплетені силуети музикантів з інструментами. 

– А я й придивився. Вони рухаються, ці фігури. Самі по собі, то граючи, то іноді просто намагаючись вибратися з тисняви. 

Хлопці подивилися на композицію посеред величезної чаші, де зі смичків, дудок, клавіш та інших частин музичних інструментів лилася різнобарвна вода. Котра, як і музика, не змішувалася, а переливалася космічними фарбами. 

Казкар обернувся до дракона, чиє гарненьке обличчя вже перетворилося на хитру пику. 

– Гадаєш, чари цього місця у фонтані?  

А-Капела, яка уважно слухала своїх друзів, ткнула пальцем у мостову. А для наочності ще й постукала по ній гарненькою ніжкою в безглуздому кросівку.