Родовище псевдодемонів

Родовище псевдодемонів 

Once upon a time раптово впала темрява, наче запнувшись за ногу злодія. Але відразу зрозуміла свою помилку й швидко розвіялася. 

Чи то жарти – нападати на Райдужного дракона своїм темним нутром. Ще й коли Казкар поруч смакує каву з кокосовим молоком, збитим із квітами жасмину. 

Втім і наш Кавовий бог був приголомшений зухвалістю темряви. Аж пролив каву із рота прямо на свою улюблену футболку з трьома совами. 

Але, як уже було сказано, темрява розвіялася. Очам відкрився сіруватий пляж, залитий двома сонцями. 

Ліворуч стіною височіє ліс. Прямо від дерев, хапаючись за стовбури, тягнеться вгору й вдалину мрячна темна стіна. Точніше, хлопцям здалося, що це стіна. Насправді ж півсфера, що тьмяним куполом покрила значну ділянку суші й води. 

Праворуч завзято реве та стогне широка річка. Водяна стрічка спритно обгинала каламутну стіну, не бажаючи пірнати під купол. 

Вітер пестить шкіру теплими долонями, зігрітими на далекому півдні. 

Хмари ніби вирвалися з кайданів й розлітаються на всі сторони відразу, попідштовхуючи чайок під дупи. 

Прямо перед хлопцями стояла пара місцевих. Високих та струнких, наче молоді дерева. Блідо-зелена з коричневим відливом на сонці шкіра тільки додавала схожості.  

Довге сірувато-зелене волосся притискали до голови металеві обручі. Витягнуті загострені вуха стирчали в сторони. 

Стрункі тіла обтискали сталеві кольчуги та шкіряні обладунки.  

Місцеві неввічливо тикали хлопцям в обличчя стрілами, накладеними на довгі луки. 

Казкар, струшуючи каву з футболки, обернувся до дракона. 

– Я щось не зрозумів, ти затягнув мене до світу Толкіна? 

Хлопці зовсім недавно познайомилися з приголомшливим письменником. Однак шукати подібний світ зовсім не планували. 

Дракон просто похитав головою, спантеличено розглядаючи кінчик стріли, яка ледь не тицялася у його довгий ніс. 

Проте місцеві вже зрозуміли, що наші мандрівники нікому не загрожують, тому прибрали зброю. Стріли помістили у вузькі сагайдаки, луки закинули за спину. Казкарю стало цікаво, як вони там кріпляться, але хлопець вирішив задовольнити свою допитливість пізніше. 

... 

Безкраї океани та моря всіх відтінків золота. Насиченість залежить від глибини – чим дрібніше водойма, тим прозоріше хвиля. У найглибших западинах вода настільки густа, що майже не рухається. 

Золоті води – притулок охряних китів, позолочених дельфінів, сяючих скатів та різноманітної риби. Океанографи кажуть, глибоководні тварини хизуються шкірою або лускою кольору умбри. Але перевірити це поки що нікому не вдалося. 

Бірюзові пустелі, де приховані місця паломництва стародавнього, але наймалочисленнішого народу. 

Паломники носять вільне довге вбрання з обтислими штанами. Голову з довгими вухами обмотують шарфами на манер тюрбана, лишаючи кінчик для обличчя на випадок буревію. Носять взуття без підошви та рукавички з відкритою долонею – щоб захиститися від двох палючих сонць, але не потіти. 

Вдень паломники не злазять зі своїх тварин. Ці дивовижні істоти мають шість довгих ніг, за допомогою яких черпають вологу з бірюзового піску. Та чотири пари плівчастих ложнокрил – шкірястих наростів по бокам худорлявого тіла. За їх допомогою тварини вдень обдувають себе, а вночі зігріваються. 

Із заходом сонця паломники розбивають табір та досліджують зоряне небо. 

Міста й села влаштовані серед дерев, гір або лугів таким чином, щоб імітувати природу. Робиться це не стільки задля безпеки, скільки через бажання бути єдиним цілим з навколишнім світом.  

Імовірно, Казкар був би в захваті від численних місцевих ферм. Це місця, де довговухі хлопці й дівчата цілими днями випасають різноманітних домашніх тварин та птахів. Грають їм на музичних інструментах. Турбуються про поранених, доглядають за хворими. Нікого не вбивають заради їжі, але охоче вживають продукти, які дають тварини. 

А от дракон віддав би перевагу містам, де кішки відчувають себе господарями. Вухаті містяни завжди раді знайти хвилинку, щоб погодувати або приголубити тварину. Для цієї важливої діяльності виділяється окрема півгодинна перерва, яка прописується в трудовому кодексі. 

Але Казкар із Райдужним драконом ще не бачили цієї краси. Хлопці залишилися біля лісу, який виглядав цілком буденно. Хіба що дерева здалися б нам трохи високуватими. 

Просто відійшли ближче до золотої річки в супроводі довговухих вартових. 

Межа, де проходять стіни мрячного темного купола, завжди охороняється. Хлопці та дівчата, досягнувши певного віку, проходять трирічну службу. В цей час довговухі вчаться носити кольчуги й обладунки, вправлятися з луком і мечем. Та вивчають інші військові премудрості. 

Якщо тільки не є чарівниками. Цих беруть до складу сил спецоперацій терміном на десять років й більше. 

А все тому, що за тьмяною стіною, цією півсферою, яка куполом покрила значну частину суші й води, чудовиська народжують та пожирають один одного. Там панують насильство, ідолопоклонство, ненависть й страх. 

Насправді Казкар із драконом просто неправильно зрозуміли вартових. Ніяких чудовиськ не існує. Духи є, але вони не люблять щільну реальність. Світ населений тільки довговухими мешканцями, високими та стрункими, з блідо-зеленою шкірою й довгим сірувато-зеленим волоссям.  Або тваринами.  

У тому числі і за стіною. 

... 

Дракон вирячив свої райдужні очі. 

– Стоп, погодь. Ви хочете сказати, що за цією каламутною брудою стінкою хтось живе? 

Казкар почухав підборіддя. 

– Здається, друже мій, не просто хтось, а такі само ельфи, як наші нові знайомі. Вони ж схожі на ельфів, погодься? 

– Я більше ніколи не дозволю тобі читати книг. Потім бігаєш всесвітом, обзиваючи всіх дурними іменами. Я не здивуюся, якщо цей світ взагалі виник з твого співчуття під час читання.