Важка слава

Once upon a time Казкар та Райдужний дракон, роззявивши роти, дивились на лиса, що сидів догори ногами на гілці величезного старого дерева. 

Хоча назвати його лисом – то дуже спростити.  

Покритий сяючим біло-золотистим хутром від щиколоток довгих ніг до голови. Яка, в свою чергу, була прикрашена великими, чутливими рудуватими вухами. Тільки вузькі стопи та кисті з довгими пальцями були чорними й пазуристими. 

Розпущене біле волосся злітало вгору при найменшому вітерці. Здавалося, вниз звисає кілька білих хвостів з рудими кінчиками. Але за мить видіння зникло. 

Лис був одягнений лише у вільні червоні шаровари та маленьку чорну жилетку, яка мала скоріш декоративну функцію. 

Отже, лис сидів, схрестивши ноги, вниз головою на товстій гілці дерева, щипаючи струни не менш дивного інструменту.  

Гладкий довгий гриф без ладів.  

Три товсті струни.  

Довгі кілочки з різьбленими дивовижними фігурами.  

Невеликий квадратний корпус, покритий білою емаллю та розфарбований чорними і червоними символами.  

Лис легенько торкався струн тонкими пальцями своїх чорних пазуристих рук, вилучаючи чаруючу мелодію. 

Наші друзі могли стояти вічно, роззявивши роти, й милуватися небаченим видовищем.  

Але той різко зупинив гру і подивився на хлопців золотими очима з вертикальними зіницями. 

– Бонжурррр. 

Лис зістрибнув вниз, спритно вигнувшись у повітрі. Приземлився прямо на свої довгі ноги, виявившись досить довгов'язим, значно вищим за Казкаря.  

Для такого дивовижного створіння обличчя було простуватим – з широкими вилицями, сильною щелепою та довженним носом. Однак хитрі золоті очі з лишком компенсували простоту.  

Втім, дракон недовго роздивлявся лиса. 

– Вітаю, шановний. Може підкажеш, чи є поблизу поселення якісь? Місто або село. Але спершу пообіцяй, що вкажеш вірний напрямок. 

Лис посміхнувся у всю ширину обличчя. 

– Який хитрий маленький дракончик. Знаєш, що я мушу виконувати обіцянки. Що ж. Обіцяю, що не тільки вкажу напрямок, але навіть проводжу. Бо я все одно туди збирався. Вас тільки чекав, от і дочекався. 

Лис пішов уперед, знову пощипуючи струни свого музичного інструмента. Але ненадовго, адже задовольнити цікавість Казкаря та дракона більше було нікому.  

… 

Кожен житель світу може обирати свою долю. Бути прямоходячим, жити в містах. Або піти у ліс й знову стати на чотири лапи. У ведмедів, вовків, куниць, всіх птахів чи звірів, навіть риб є вибір – але не в лисиць. 

Це стародавнє прокляття. 

Тільки особливий вид лисів може з часом змінити форму та почати ходити на двох ногах. Десь приблизно через сто років життя на чотирьох лапах.  

Та й то далеко не кожен з особливого роду зможе встати на дві ноги, почати говорити і набратися приголомшливих сил. Таких, які не даються нікому в цілому світі.  

Ілюзії, що неймовірно схожі на правду. 

Здатність з'являтися в чужих снах. 

Видихати-створювати живий вогонь. 

Вселятися в тіла інших. 

А ще майже нескінченне життя. Через тисячі років лиси можуть навчитися викривляти простір, час. Керувати природою. Регулювати погоду за бажанням. 

І навіть перетворяться на щось неймовірне. Наприклад, додаткове небесне тіло – місяць, луну або сонце.  

Дуже досвідчений лис може прогулятися іншим світом. Якщо вирішить, що здатний на це – чим старший лис, тим ясніше розуміє, що обмежений тільки власною фантазією. 

Однак перед такими лисами стоїть дуже важливе завдання. Рятувати світ від проклятого каміння, яке скидає самотнє зле сонце. 

Всі в світі знають, що якщо доторкнутися до каменю, то найтемніші і найзліші пориви проявляться повною мірою. Той, хто торкнеться, отримає неймовірну силу руйнування, здатну знищити весь світ.  

Про це знають навіть немовлята. 

Однак робота для лисів знаходиться практично кожен день. 

… 

Дракон ледь не спіткнувся. 

– Як та чому, якщо відомо, що цього робити не варто? 

Лис знизав плечима. 

– Можливо, самі камені приваблюють жертв, аби повеселитися, погуляти в шкурі двоногого, побачити світ. Деякі з них настільки добре маскуються, що їх практично неможливо помітити. 

Казкар слухав пів вухом, дивлячись на місто попереду. Але тут зупинився.  

– Як же ти їх знаходиш? 

– Граю. Музика резонує з серцем, але відскакує від каменю. 

Наші друзі подивилися один на одного, нічого не розуміючи. Тим часом лис витяг з кишені шароварів блискучу білу маску з довгою лисячою мордочкою й стирчачими вухами. Струсив невидимий пил та одягнув. 

– Я в місті завжди ношу маску. 

Дракон відкрив рота. Закрив. Знову відкрив.  

– Тобто, чекай. Ти, білий лис, носиш маску білого лиса. 

– Ага. 

– А нахріна? 

– Ну, це ж смішно. 

Казкар та дракон перезирнулися, не поділяючи своєрідного почуття гумору вухастого. 

Однак варто було перетнути межу міста, стало зрозуміліше.  

Уздовж доріг, на будинках і навіть над будинками висіли рекламні банери всіх можливих розмірів. Добра половина з них відблискувала білосніжною мордою лиса.  

Багато перехожих, особливо підлітків, носили лисячі маски. Явно дуже модний аксесуар. Не тільки білі, але й усіх можливих кольорів. Модників не дуже хвилювало, що маска лисиці дивно виглядає на голові сови, борсука або ведмедя. 

Деякі навіть носили одяг з білого штучного хутра, не піклуючись занадто теплою погодою. Великий кабан явно страждав, одягнувши білий хутряний комбінезон, а поверх червоні шаровари та чорний жилет. Але непохитно терпів, періодично обмахуючись віялом.  

Лис поманив хлопців до найближчої кав'ярні. Привітно помахав паві за барною стійкою. Та кивнула й кинулася варити каву.