Лісовий уламок

Once upon a time від обрію й далі, пірнаючи за видимий небокрай, простягалися суцільні ліси. Нескінченна маса дерев. Високі та низькі. Хвойні дерева, що тягнуться стрілками вгору. Листяні, розгалужені в боки, наче лопнувший кавун.  

Темно-зелений, майже чорний колір нижніх гілок чим вище світлішав, поки не перетворювався на ніжну зелену крону. Інші жовтіли, червоніли або, як дивно, біліли.  

Казкар довго торощився, навіть хотів залізти повище на гілку, щоб переконатися, що то не здається. Але залінився.  

Дерева шелестіли листям та трясли кронами, іноді забуваючи, що це треба робити в такт вітру. Ну що взяти з Чарлісу, який захопив Лісовий уламок Розколотого світу.  

Втім, згодом Казкар дізнався, що болота, луки та поля конкурують з лісом за вільну територію. Іноді успішно.  

Найбільш негідними методами, звичайно ж, користуються болота. Непомітно затоплюють молодий підлісок. Наносять бруд, торф й перезволожують ґрунт. Луки не особливо на таке зважають. А от поля швидко здаються, покриваються ряскою, брудом та мохом.  

Бореться тільки ліс. Інакше болота поглинули б увесь уламок, потопивши дерева, людей й маленькі бухти по боках суші — залишки океанів колись єдиного світу, що тепер солоними краплями спадають у нескінченність.  

Міст на Лісовому немає. Лише невеликі поселення та самотні хатинки єгерів у гущавині, які ще спробуй знайти.  

Відносний натяк на цивілізацію присутній в одному з місць кріплення нитки. Велика школа прядильників, торговий та караванний пост, кілька цехів з упаковки й розпакування товарів.  

І величезний базар. Це єдине місце, де повністю зникає ілюзія малонаселеності Лісового. Таких натовпів не зустрінеш навіть на Міському. 

Місцеві жителі допомагають лісу в боротьбі з болотом. Адже гущавина годує, захищає, дає сил. А заодно і цінні товари, які місцеві жителі можуть обміняти на вироби з інших уламків.  

Особливу цінність представляють лісові ягоди, дичина та деревне вугілля.  

Вуглежоги, які вміють домовлятися з лісом, та єгері, що постійно полюють кабанів-розорювачів, шануються на Лісовому не менше, ніж прядильники.  

Мабуть, у єгерів найскладніші завдання – оберігати ліс, доглядати за тваринами, сушити болота. Знаходити місця для нових вугільних ям вуглежогам. Відшукувати мандрівників, які випадково заблукали. 

… 

Про все це Казкар дізнався від дівчини-єгеря. 

Хлопець нарешті вирішив відвідати Лісовий уламок, найзагадковіший з усіх. Але ніколи не думав, що буде так складно знайти людину, яка говорить буквами, а не тремтячими листочками.  

Добре, що хтось сам знайшов його. А точніше, сама. 

Казкар стояв біля особливо розлогого дерева й думав, куди йти. Раптом хтось у маскувальному під ліс комбінезоні та із розмальованим обличчям звісився головою вниз з гілки. Навіть не одразу було зрозуміло, що це дівчина.  

– Загубився? 

Темно-руса коса єгеря була настільки довгою, що вона заправила її за широкий пояс, набитий всілякими потрібними в гущавині предметами. Ножі, топірець, мотузка. Різноманітні флакони, ймовірно, заповнені ліками. Казкар поняття не мав, для чого потрібні інші предмети. 

– Вражає. Ти непомітно залізла на дерево тільки для того, щоб звіситися та налякати мене? 

– Ще чого? Або ти не знаєш, що єгері пересуваються по гілках, якщо потрібно? Ліс казав, що хтось потрапив у біду, тому я не стала витрачати час на пересування по землі, а попросила гілки мене перенести. 

– Я не в біді. Просто не знаю, де тут у вас живуть люди. Чи бачиш, я не з цього світу. 

– Це я бачу. У нас ніхто не носить яскравий одяг та не підходить близько до боліт – якщо ти, звичайно, не єгер. До них рукою сягнути, он вони починаються з мертвих дерев. Потонувших. 

Єгер качнулася, вигнулася та спритно, зовсім безшумно, зістрибнула на землю.  

Дівчина виявилася такого ж зросту, як і Казкар, що дуже здивувало. Хлопець звик, що навіть Зима на підборах ледве дотягується макітрою до його плеча. А решта губляться десь в районі ліктя. 

Казкар також помітив лук, що стирчав над плечем. Темний, старий, потертий частими дотиками. З тятивою із блискучого пилку – чар, які зігнули міцну деревину. Стріли визирали через інше плече. Одну з них єгер крутила у руках, тож хлопець міг бачити сяючий чарнакінечник. Дівчина поправила зігнуте оперення та кинула стрілу на місце. 

– Підемо посушимо це болото, потім до поселення. Я відправлю солов'я до сестри, щоб вона приготувала нам каву. 

Казкар підбадьорився. 

– Витриману в подрібнених горіхах та меді? 

Єгер, яка інструктувала маленького солов'я, теж сплетеного з пилку, здивовано підвела очі. 

– Можна й таку. Хоча у нас є сушена під луговими травами та перемелена із в'яленою горобиною і малиною. Або смажена з нектаром солодких квітів. А також витримана по черзі в солі, ромі й подрібненій карамелі. 

– Доста знущатися. Давай, висушуй те болото й підемо пити всю каву, якою ти з сестрою зволите пригостити. 

… 

Болото виявилося по-справжньому відразливим.  

Сире, поросле бородатим мохом... все. Важке повітря, що тисне до землі. Затхлість.  

Найстрашнішою виявилася розправа над деревами. Покриті темним мохом, кора відвалюється – вони гнили прямо на коренях. Потемніле листя нерухомо завмерло, крони сумно звисали. Дерева справді були мертві. 

Єгер обережно обійшла видиму їй трясовину та торкнулася рукою дуже старого дерева, назви якого Казкар не знав. Воно виглядало краще за інші, з іще зеленим листям й майже цілою корою. Дівчина задоволено кивнула, обійняла стовбур. 

Якийсь час нічого не відбувалося.  

Казкар подумав, що єгер заснула. А потім від усього її тіла почав летіти пилок. Золотисті іскорки з'являлися самі собою, огортали стовбур і прямували до нижніх гілок та листя. Проходили наскрізь, летіли вище, в крону.