Буря та вихор

Once upon a time Казкар з Райдужним драконом йшли між низькими деревами. Крони шелестіли листям майже над маківками хлопців. Серед дерев іноді зустрічалися кущі, щільно вкриті жовто-зеленими крапчастими ягодами.  

Важке вологе повітря виснажувало. Здавалося, що вдихати його – це вже важка праця.  

Хлопці неквапливо прогулювалися, попиваючи гарячу каву з вершками із високих стаканів. Час від часу вони обмінювалися короткими фразами, в основному про нескінченність лісу.  

По дорозі не зустрілося жодного струмка. Ліс здавався мовчазним, німим, застиглим перед непроханими гостями. 

Раптом, наче чорт з попільнички, попереду вискочила ідеально округла галявина, вкрита густою ліловою травою.  

Хлопці зупинилися на краю, здивовано роздивляючись маленьку групу місцевих жителів.  

Невеликі, не більше півметра, істоти збиралися кільцем голова до голови, щось обговорюючи. Хлопці бачили лише спини, увінчані прозорими крилами, та зелене й лілове коротке розпатлане волосся. І довгі туніки з прорізами для крил, сплетені із тієї ж трави, що вкривала галявину.  

У кожної істоти біля ноги стояли маленькі ліхтарики, які ледь мерехтіли. А то й зовсім погасли. 

 –  Диви-но, феї. 

Поки Казкар дивився на малечу з відкритим ротом, дракон вже прийшов до тями й виніс вердикт. 

 –  Гадаєш, феї? Чимало зустрічається маленьких, крилатих з ліхтариками. 

Малеча почули голоси, обернулися й завмерли, з жахом у своїх розкосих золотих очах дивлячись на незнайомців. 

Казкар та дракон оглянули один одного, нічого особливо страшного не знайшли. Тому теж витріщилися на малечу.  

Однак Казкар ніколи не вмів грати у переглядки, тож підняв вільну від кави руку у миролюбивому жесті. 

 –  Ми не завдамо вам шкоди. Ми з другом просто гуляли по вашому чудовому світу й випадково вийшли сюди. Підкажіть, будь ласка, де ми знаходимося і що це за місце? 

Малеча ще трохи пороздивлялися хлопців й обернулися до дівчини з найскуйовдженішим ліловим волоссям.  

Та зробила нервовий ковтаючий рух, але сміливо ступила вперед. 

... 

Цей світ розділений на дві рівні частини.  

З одного боку небокраєм блукають три сонця.  

Під ними розкинулася Порожня Піщана Земля. На ній нічого не росте. Немає ні води, ні трави, ні дерев.  

Там мешкають Темні Сірі Монстри, які вичерпують світло, життя та вологу з усього, що трапляється. Вони подорожують на піщаних вихорах та можуть ковзати крізь тіні. 

З іншого боку – наш ліс.  

Всі рослини живляться ґрунтовими водами. Тому вони такі невеличкі, але з довгим корінням.  

На узліссі, біля Порожньої Піщаної Землі, вода виходить на поверхню та безслідно зникає в піску. Дерева там надзвичайно високі. Вони захищають ліс від пісків Порожньої Землі. Але не можуть захистити від тіней. 

З нашого боку на небокрай сходить одне сонце, затримується на деякий час та повертається за горизонт. Частину дня воно захищає нас від тіней, але решту часу нам доводиться шукати укриття. 

Перед сходом сонця на листя падає Благословенна роса. Ми збираємо її та п'ємо. Так що нам не потрібно йти на узлісся, де нас можуть відчути Темні Сірі Монстри. 

Від тіней в укритті нас захищають ліхтарі з насіння папороті.  

Ми збираємо їх кожні кілька сотень днів. Цвіте папороть дуже рідко.  

Насіння довго світиться й гасне, як тільки розпускаються нові.  

Сьогодні наша віщунья дістала стародавній запис-пророцтво.  

Там сказано, що одного разу сонце буде висіти на небокраї довго-довго. Замовкне весь ліс. Повітря стане важким. Потім сонце зайде.  

А далі є два варіанти розвитку подій.  

Перший запис говорить, що прийде пісок, і тінь, і спрага, і смерть. Нашого народу не стане, наче ніколи не існувало. І папороть більше не розквітне. 

А трохи пізніше написано, що прийде буря з вихором і принесе свіжість. І папороть розквітне на світанку. І цвісти буде яскравіше, ніж раніше. Тоді відступлять пісок, і тінь, і спрага, і смерть. І ніколи не будуть турбувати народ. Але бурю з вихором потрібно зустріти з відкритим обличчям. 

Дивно те, що запис та перший варіант подій написані давно, напіввицвілими чорнилами.  

А другий свіжий і, здається, з'явився нещодавно.  

... 

 – Ми не можемо зрозуміти, що це означає. Ми дуже довго готувалися до піску, і тіні, і спраги, і смерті. Але не очікували порятунку й не знаємо, що робити.  

Дракон уважно прислухувався, не забуваючи діставати із нескінченної, хто зна звідки з’явившоїся, сумки цукрове печиво з солоною карамеллю і роздавати його малечі.  

Феї, як їх продовжував про себе називати Казкар, прибували й прибували. Чи то їх приваблював аромат печива, чи то хрускіт, що стояв на весь ліс. А може, сонце, яке заклякло над головою і явно нікуди не збиралося. 

 – Дозвольте мені вгадати. Сьогодні сонце висить на небі довго-довго, довше, ніж зазвичай.  

Малеча перезирнулися, забувши печиво до рота донести. 

 – Сонце висить на небі втричі довше, ніж зазвичай, й явно не хоче йти за горизонт. І майже всі наші ліхтарі згасли. 

Дракон витягнув з тієї ж сумки величезну картату скатертину.  

Казкареві дуже захотілося зазирнути в цю звичайну на вигляд сумку. Однак хлопець міркував, що впасти й загубитися там на кілька років було б не дуже пристойно для Кавового бога.  

Дракон розігнав малечу з середини галявини та розстелив скатертину. І почав виставляти пиріжки, соки, каву, питну воду.  

Торти, тарілки тістечок під скляними кришками, коробки з посипаними какао еклерами. 

Каву, джезву, переносну жаровню, пакетик зі спеціями.  

Пляшку міцного молочного лікеру. 

Величезну стопку одноразових бамбукових тарілок. Виделки, ложки, ножі, стаканчики.