Шорти осторонь

Once upon a time сяюча як ліхтарик для відлову маленьких фей їйгу, луна зацікавлено заглядала у вікно. 

О, звичайно, старий знав, що про нього говорять селяни.  

"Пристаркуватий божевільний мрійник. Фей їйгу не існує, а луна – це лише камінь, який відбиває світло сонця.” 

Старому було байдуже. Він з самого дитинства вірив у фей. 

Затягнувшись самокруткою, старий усміхнувся.  

Згадав, як в дитинстві стягнув у батька рибальську сітку та поклав у неї гарбуз-сяйко, вкрадений з-під носа матері. Вона збиралася зробити до його іменин пиріжки-бомбочки з яскравою начинкою.  

З таким імпровізованим ліхтарем він вирушив на болота, щоб заманювати їйгу. Але упіймав лише ременем по дупі, коли його знайшли замерзлим під валуном. Сітка з гарбузом потонула і хлопчик майже теж. Дивом вибрався. Так сказав шериф.  

Ніхто не хотів чути той факт, що це їйгу взяли гарбуза й витягнули його з болота. 

Старий побачив, що кава почала підніматися в джезві. Зняв, відставив убік й знову подивився у вікно. 

У школі всі діти старанно вчили цифри та букви. Лише він був єдиним, хто захоплювався малюванням – самим безглуздим заняттям, на думку всіх жителів села.  

“Не буде з нього ладу”, казала сусідка матері, спершись на паркан їхнього двору.  

Це було відразу після уроку класного усного твору. Всі діти вигадували, як вони будуть добудовувати будинок, займатися господарством або ремонтувати машини. Лише він говорив про те, як облаштувати бібліотеку й розкласти книги за алфавітом. 

Вже тоді його прозвали «мрійником». Начебто це було щось погане. 

Позаду нього на підлогу впала книга.  

Будь-який селянин сказав би, що це нічого не означає. І навіть не звернув би на це уваги.   

В юності він розповідав дітям, що їйгу розсилають своїх маленьких посланців по людських домівках. Ті вивчають людей, добрим допомагають по дому. Але іноді можуть щось упустити на підлогу, тому що маленькі і незграбні.  

Діти слухали та йшли по домівках шукати маленьких посланців. Натомість приходили дорослі зі скандалами. 

"Набиваєш голови дітям дурницями", казали вони.  

Старий шериф хитав головою і, по-батьківськи поклавши зморшкувату руку на плече, закликав залишити фантазії.  

"Твоїх батьків давно немає, подумай, про тебе нікому подбати. Схаменись", казав.  

Він, тоді ще молодий чоловік, був єдиним, хто піклувався померлим шерифом. 

Старий затягнувся ще раз й повернув джезву на вогонь.  

Всі казали, що його батьки потонули в болотах під час збирання ягід.  

Але він знав, що їх взяли їйгу до себе. Адже єдине, що від них залишилося – це шорти, традиційне вбрання. Феї не признають одягу.   

Вони прийняли і старого шерифа. Після ночі смутку за покійним, яку він відстояв, від тіла нічого не залишилося. Тільки ті ж шорти лежали на похоронному камені. А перед цим, у світанковий час, коли він виходив на вулицю, щось сильно засяяло за спиною. 

Старий знову зняв джезву. 

Коли він став дорослим, всі почали називати його божевільним.  

Розповіді про інші світи, Кавового бога на краю світу та дивних істот лякали селян.  

Тільки діти бігали його слухати. Їм завжди подобалися історії, які розповідав божевільний бібліотекар. Багато хто навіть почав придумувати свої. Але нишком, інакше можна було отримати ляпаса по шиї за таке.  

Старий знову поставив джезву на вогонь й загасив недопалок.  

Кумедно, що саме ці діти почали займатися «невідповідними», на думку старожилів, заняттями. Малювали картини й розмальовували будинки на жах оточуючих. Писали книги та п'єси, вигадали театр. Кілька старих ледь не захворіли, коли побачили першу виставу.  

А деякі навіть поїхали у подорож, викликавши крики відчаю у рідних. Через деякий час повернулися з різними дивовижними товарами, приладами та знаннями. 

Вони виростили дітей, які не боялися фантазувати й перетворили село в маленьке процвітаюче містечко. Несправедливо, що старий досі думає про нього як про село. Та що поробиш, звичка. Адже по вулицях до сих пір ходять люди, які фантазують тільки про будівництво власного будинку й город. 

Старий зняв каву й принюхався. Готова. 

Знову подивився у вікно. Вдалині щось блиснуло. 

Ні, це все-таки село. Більшість жителів називають старого бібліотекаря мрійником та проклинають за те, що збив їхніх дітей з “правильного шляху”. Де ж це бачено, щоб людина бралася зцілювати інших людей і, жахіття, тварин? Адже тільки чесна праця допомагає перемогти хворобу.  

І навіть більше.  

Їхні діти привезли з диких земель одяг, який відрізнявся від традиційних шортів. “Ганчір'я не повинно закривати плечі й груди, бо так дикуни намагаються приховати свої злі думки”, бурчали старці, зле поглядаючи на розлітаючий одяг, яким хизувалася молодь. В голос та беззвучно звали тих, хто одягався, блудними дітьми та проклинали старого мрійника. 

Старий зробив перший ковток кави. Усміхнувся у вуса. 

Йому подобався одяг. Хоча сам він продовжував носити шорти. Інакше їйгу його не впізнають, у них дуже погана пам'ять на обличчя. А він же ще й заріс бородою з вусами до очей. Іди доведи, хто ти є насправді.  

Однак старий не хвилювався. Якщо їйгу його не впізнають, маленькі посланці їм підкажуть. В кінці кінців, не дарма ж у його будинку щодня падають на підлогу книжки.  

Його обличчя залишалося гладким до зрілого віку. Багато однолітків вже обзавелися зморшками, сивиною та бородою. А він все ще виглядав як безбородий юнак.  

І навіть зараз під бородою з вусами, що нарешті відросли, можна було розгледіти гладке обличчя здорового молодого кольору. Селяни проклинали його і за це. Поки вони ледве перетинали подвір'я, щоб випустити кіз єйке на пасовисько, він встигав за хвилину вилізти на дерево, щоб нарвати свіжих брайст.