Про гарні манери та пияк-хитрунів

Once upon a time двері дивовижної кав'ярні розпахнулися від потужного удару.  

Присутні здивовано підскочили. Двоє, не подумайте, що людей, звикли до всього, звичайно. Але іноді важко не підстрибнути від раптового грюкання добре пнутих дверей. 

Дивовижна кав'ярня – не місце в якомусь зі світів. Це сам по собі цілий світ, гармонійний та цілісний.  

Зовні стіни декоровані темним каменем з білими розводами. Вікна світяться ліловим світлом.  

Всередині підлога, стіни та стеля стилізовані під дикий пляж. Іноді здається, що хмари по стелі-небу рухаються. Або море брижить. А підлога-пісок під ногами ще мить, й заскрипить. 

Меблі виготовлені з грубо обробленого, сяючого внутрішнім світлом прозорого каменю.  

Із загальної обстановки виділяється тільки кумедне болотно-зелене крісло. Але воно має свою важливу роль. 

Власник та бармен цієї кав'ярні – справжній Райдужний дракон, який прикидається людиною. Його видають довгі чорні пазурі на руках й райдужні оболонки очей з вертикальними зіницями.  

Чи бачите, райдужні очі неможливо замаскувати. 

Постійним гостем дивовижної кав'ярні є Казкар. Хоча багато любителів кави знають цього вічно кудлатого хлопця в безглуздому одязі як Кавового бога.  

Саме ця парочка перебувала в кав'ярні, двері якої відкрилися під потужним стусаном.  

На поріг ступила сувора дама в чоловічих чоботях та вовняному пальті. Руді жорсткі локони роздував неіснуючий вітер.  

Дама пихкнула міцною сигаретою. Обернувшись, випустила цівку диму прямо в блискучу нескінченність.  

Оглянула зібравшихся жовто-червоними очима з золотими іскрами.  

Дракон та Казкар розпливлися в однаково широких посмішках. 

– Осінь!  

Дійсно, вона. Тільки одна дама у всьому всесвіті мала таку тверду ходу, гучну мову та грубі манери. 

 – Ти, кошлатий, затулись. А ти, хм, теж кошлатий, зроби мені випити чогось міцного. Старого й покріпше. 

– Осінь, рідна, як мені не вистачало твоїх витончених манер. Скільки світів я бачив, але ніде не зустрічав такого тонкого мовлення й почуття такту. 

Не думайте, що Казкар схильний до самогубства. О ні. Він дуже любить Осінь і єдиний у всіх світах примудряється її розсмішити. Інколи. Вкрай рідко. 

Дракон тільки посміхнувся спробам свого друга і слухняно поліз, щоб дістати з далекої коробки найстарішу, пузату, нерівно видуту пляшку. 

… 

Більша частина поверхні одного маленького світу покрита лісами та луками. Решта – дрібні та великі прісні водойми. Озера, річки, струмки. 

Міст немає. Жодної гори годі й шукати. Поняття пустелі для цього світу взагалі не має сенсу. 

Там немає жодного солоного водоймища. Або просто великого. 

Мабуть, вся справа в магії місцевих жителів, які, до речі, живуть саме в прісній воді.   

Цей світ населяють маленькі мовчазні люденята. Лисі, великоокі. З абсолютно бірюзовою шкіркою.  

Живуть на мілководді у великих плавучих гніздах, які їм будують величезні руді сови. Ці товариші балакучі, лише задай їм тему. Але, треба визнати, розумні.   

Сови піклуються про люденят, годують їх. Дають пух, коли настають холоди. 

І захищають від сірих лисиць. Величеньких, хитрющих звірів.  

Сови можуть просто заговорити до смерті. А лисиці так уморочать голову, що люденята самі підуть до них.  

Сови та лисиці вічно не можуть поділити їх між собою. 

А все тому, що люденята дістають особливі ягоди з дна водоймищ. Правда, не пам'ятаю, як вони називаються.  

Люденята подрібнюють ці ягоди й виставляють на сонце для бродіння. Потім переганяють, отримують спирт й відправляють дозрівати на кілька років. 

Ні сови, ні лисиці не можуть самі виробляти випивку. Потрібно занурювати в воду, викопувати земляні ями, обробляти глиною ємності для бродіння. Для цього потрібні руки, а не крила або лапи. 

Тож сови опікаються люденятами, аби ті спокійно жили й виробляли випивку. А лисиці зманюють їх в ліс та не випускають до води, поки не вивідають місця дозрівання.  

Загалом, той світ повен різних тварин.  

Але пити й розмовляти, на щастя, можуть тільки ці два види. 

… 

Осінь скептично подивлялася то на віщуючого дракона, то на стару, нерівно видуту пляшку.  

А Казкар просто сидів з відкритим ротом. Навіть його кава без цукру, з тонкою стружкою темного шоколаду й гострим перцем, встигла охолонути. 

– Зізнайтеся, ти зараз все вигадав. 

– І думати забудь. Навіть у мене не вистачило б фантазії вигадати таке. 

Осінь – дама проста. Без зайвих слів зняла пальцями захисну плівку та одним рухом витягла пробку.  

По кав'ярні рознісся смачний чпок.  

Хвилями розповсюдилися аромати болотної ряски, прісноводного латаття, вологої землі, скошеної трави. Потім пахнуло чимось солодким, смаженим насінням. Нарешті, просто міцним, добре витриманим алкоголем.  

– Гарний букет, мені подобається. Тепер я вірю у твою історію. Потрібно було спочатку налити, а потім вже базікати про говорячих сов, хитрих лисиць та бірюзових люденят. До речі, після цього напою я не почну їх тут бачити? 

Дракон тільки посміхнувся й знизав плечима. 

 ... 

Невелике місце на стіні за спиною бармена займає маленька картинка.  

Не з тих, що самі плетуться з хороших історій. А з тих, пригадав Казкар, що приносить дракон після подорожей. Відтоді, як Літо подарувала йому фотоапарат.  

На картинці виявились зображеними велика сіра лисиця з оберемком бірюзових люденяток. І велика руда сова, яка посадила собі на плече дракона, що прикидається людиною. 

Пирхнувши, Казкар глянув на дегустуючу напій Осінь. Нарешті задоволена, судячи з виразу обличчя.  

Хлопець зробив ковток своєї давно охолонувшої кави й згримасував. Холодна – це збочення і навіть тортури. Особливо з чорним шоколадом та перцем. Пити таке не можна.