Розколотий світ

Once upon a time Казкар пролив каву в розлом.  

Хлопець стояв на самому краю одного з уламків світу й розглядав мерехтливу нескінченність. Звідти на нього нічого не дивилося. Втім, він ніколи й не вірив письменникам. Особливо в таких серйозних питаннях.  

Із нескінченності йому підморгували зірочки крізь сяйво єднаючих ниток. 

Вся справа в тому, що Казкаря з Райдужним драконом занесло у Розколотий світ. 

... 

Давним-давно величезна планета пережила страшні війни.  

Чи бачте, тоді чародії мали неймовірні здібності. Але постійно хотіли більшого.  

Замість того, щоб розвиватися, вчитися та пізнавати, чародії боролися. Їм здавалося, що для того, аби стати могутніше, потрібно перемогти всіх інших.  

У певному сенсі їхня логіка навіть зрозуміла.  

Якщо ніхто не зможе оскаржити твоє право сильнішого, то, можливо, ти й будеш найсильнішим.  

Але насправді ні. Звиклі до боротьби, чародії вже не могли розвиватися. Адже вони завжди очікували, що на них нападе хтось, хто буде сильнішим. І шукали способи знищити ворога. А що за розвиток, якщо ти тільки й шукаєш способи вбивати? 

Стародавні чародії знаходили все більш винахідливі методи перемагати. Такі, що всі боялися кинути їм виклик.  

І, врешті-решт, розкололи світ на кілька уламків. 

Однак не всі чародії ганялися за самоствердженням.  

Цілий цех таємних прядильників працював над способами з'єднання світу.  

Адже велика планета зламалася не в один момент. Вона поступово розколювалася.  

Прядильники розійшлися по всьому світу. Плели павутиння, яке допоможе утримати планету.  

І в потрібний момент зберегли рівновагу. 

… 

– Ну, якщо це можна так назвати. П'ять розрізнених уламків, кожен зі своїм кліматом, особливостями. Флорою та фауною. Практично без можливості зв'язку. Але відносно неушкоджені. З'єднані тільки нитками, які потрібно щохвилини підживлювати чародійною силою. 

Симпатичний білявий чародій сидів на камені біля розлому та розповідав давню легенду.  

В одній руці хлопець тримав величезний келих вина, зітканий з чар – золотих піщинок.  

У другій – цілком матеріальну чашку кави.  

Час від часу він відсьорбував то одного, то іншого напою, не замовкаючи ні на хвилину.  

При цьому йому вдавалося вливати силу в нитки, від яких він не відривав погляду сіро-блакитних очей. 

Казкар знову заглянув у розлом, цього разу зумівши не розлити каву.  

Звідти пахнуло крижаним холодом нескінченності і, одночасно, теплом білих єднаючих ниток.  

Дивне поєднання.  

Казкар, древній мешканець нескінченності, ніколи не відчував там холоду. А тут наче крижаний вітер дме в обличчя. 

Райдужний дракон сидів трохи поодаль, попиваючи біле ігристе вино із замороженою чорницею.  

Хлопці опинилися на самому спекотному уламку, багатому на виноградники та кавові плантації. Тут можна було нескінченно насолоджуватися гарячою свіжомеленою кавою або солодким молодим вином.  

А ось інші ягоди, наприклад, чорниця, були рідкістю.  

Їх доставили з Крижаного уламка. Там ці маленькі темні ягоди вирощували протягом короткого літа, а збирали урожай під першим снігом. Потім відправляли на інші уламки рідкими зачарованими караванами.  

Крижаний уламок найвіддаленіший – під час воєн його віднесло практично на недосяжну відстань. Тільки найстаріший прядильник зміг дістатися до нього ціною життя. 

– Тягтися до Крижаного уламка – найскладніше завдання. І найпочесніше. Ні, наша професія взагалі цінується понад усе. Воно й зрозуміло. Уявіть, якби чародії перестали з'єднувати уламки. Але до Крижаного важко тягнутися. Після таких змін ми місяць відпочиваємо.  

Білявий чарівник примружив очі та різко підхопився. 

Чаркелих й чашка кави зависли в повітрі. Хлопець уважно дивився на білу крапку, яка до них наближалася.  

Через пару хвилин Казкар зрозумів, що це звичайна полярна сова. 

Коли птах долетів, виявилося, що він теж витканий з чар. Так само як келих білявого чарівника. Тільки не з піщинок, а сріблястих сніжинок. 

Сова змахнула крилами в повітрі та раптом розсипалася хмаркою сяючого пилу. Вона перетворилася на миловидне обличчя рудоволосого хлопця з ластовинням та в кумедній розтягнутій шапці. 

– Не повіриш. Я нарешті закінчив свій арт. Ну, майже, якщо чесно. Мені все ще не дуже подобається, просто треба було терміново йти на зміну. Зроблю тобі невелике прев’ю. 

Зображення знову розсипалося сяючою хмарою, а потім сформувалося в абсолютно незрозумілу, навіть дику картину. 

Білявий чародій від захоплення цокотав язиком. 

– Потім відповім йому. Завжди присилає повідомлення у найнепідходящий момент. І хоча б раз привітався.  

Дракон зацікавлено примружив свої райдужні очі з вузькими зіницями.  

Казкар підійшов ближче й провів рукою крізь уже майже розтанувшу хмарку. 

– Що це таке? Спосіб спілкування? 

– Звичайно. Всі жителі Розколотого світу вчаться посилати птахів ще до того, як заговорять. І у кожного уламка свій. Але Крижані мені подобаються більш за всіх. Ці великі птахи зачаровують. Знаєте, у нас яскраві папуги. Водяники завжди посилають кричущих нахабних птахів, яких називають чайками. Лісові відправляють маленьких сірих співунів, наче солов'їв. Городяни нескінченно шлють голубів. Але ці птахи – щось неймовірне. Великі, тихі, з розумними очима. Я точно знаю, що у крижаних такі живуть. Хотів би побачити хоча б одного насправді. 

– А ти не можеш? 

– Звичайно, ні. Ми якимось чином навчилися перевозити каравани з продовольчими товарами і то, найнеобхіднішими, між уламками. Але тільки не живих істот. Тому не доля мені побачити ні сову, ні свого друга. Ні його арти, як він називає свої картини.