Гроза

Once upon a time красива дівчина спортивного вигляду бігла по осяяному ліхтарями бульвару.  

Якби ми з вами були там, точно б впізнали цю засмаглу брюнетку.  

Але по бульвару гуляли тільки закохані пари, час від часу цілуючись в кущах. А також спритні, нахабні кішки, більше схожі на тіні. 

…  

Лівою. Правою. Дихання більш плавне і глибоке. Крок. Інший.  

Літо завжди любила такі вечірні пробіжки.  

Щоб темрява навколо.  

Рідкі ліхтарі. Ось як на цьому бульварі. Високі, витягнуті догори. Вони весь день годуються сонцем, а вночі виливають упіймане світло на перехожих. 

Деякі світи взагалі не знають, що таке ніч. Там чергуються великі та малі сонця. День ніколи не закінчується. І час нема сенсу рахувати.  

Тупіт кросівок розноситься навколо. Навіть автомобілі не порушують тишу. Хіба що подекуди гавкне собака. 

Голову не нахиляєм. Рівніше.  

Біговий маршрут давно вивчений. Але місто настільки гарне, що ним варто милуватися кожного разу. Тобто, через вечір. 

Праворуч, трохи попереду, ресторан з величезними кулями-ліхтарями, що загубились в кронах низьких дерев.  

Там часто грають весілля. На вимощеній каменем доріжці постійно крутиться пухнаста біла хмарка нової нареченої. А на стоянці ледь втиснулося кілька машин, прикрашених бантами. 

У цьому ресторані приголомшлива ранкова кава та огидний вечірній чай. І завжди холодне ігристе вино. 

Біля нього слід повернути праворуч.  

Побігти трохи вгору.  

Повернути ліворуч.  

Крок. Інший. Вдих через ніс, видих через рот. 

Попереду найдивовижніше кафе, яке бачила Літо. Весь літній майданчик огороджений яскравими велосипедами. На тротуарі стоять смугасті кольорові лавки та симпатичні столики.  

За одним з яких сидить хтось рудий, волохатий. Одягнений не по погоді. 

У цьому кафе подають глечики крижаного пива зі шматочками лимона.  

Варять дивовижну каву за авторськими рецептами. 

А ще готують чай, за який можна віддати навіть улюблені кросівки.  

Голову не схиляємо. Спина пряміше. 

Літо з посмішкою згадувала інше кафе. Там роль огорожі грає старе піаніно. Інструмент не має половини клавіш. Фарба частково відшарувалася.  

Але від нього все одно лине музикою, силою. Життям. 

У цьому кафе є великий екран, на якому часто показують футбол. Місцеву, дивну, але дуже популярну гру. 

А ще наливають завжди свіже пиво з високою пінною шапкою.  

Глибокий вдих. Серія невеликих видихів. 

Білі кулі зібрані по три для освітлення моста-арки та старого колодязя. І майданчику, що схожий на балкон – або балкон, який неможливо відрізнити від майданчика.  

Маленька ротонда зберігає таємничі тіні під самим куполом.  

Шкода, що в колодязі давно немає води. Але можна повернутися в кафе і умитися там. 

… 

– Людина посміхається, і ніхто не думає, що вона накурилася, розумієш. Перехожі зустрічаються очима та починають посміхатися у відповідь. Клянуся, в повітрі витає вірус, який заражає людей безтурботливістю й легкою ходою. 

Літо не встигла сісти за стіл біля потішного світло-зеленого велосипеда, як Казкар, не привітавшись, накинувся на неї з розмовами.  

Однак дівчина вже давно звикла до цього. 

– Віриш чи ні, але я, здається, закохався. Знаєш, таке відчуття. Хм. Від любові до міста стає важко дихати й десь під ребрами починається лоскотання. 

На столі перед Казкарем була порожня чашка еспресо та келих свіжовичавленого соку.  

Літо знайшла офіціантку очима і жестом показала, щоб їй зробили те ж саме. 

– Чорне море так заслужено названо, знаєш? Кара Деніз, так. Тепер, якщо ми наблизимося до порту, ти так не подумаєш. Адже море спокійне. Вода темно-синя, але не чорна. Зливається з небом десь на горизонті. Посіпується легкими брижами. Але іноді води моря темніють. Може здатися, що перед тобою поклали дзеркало із полірованої темної сталі. Воно розтеклося по всьому доступному оку простору, відображаючи нескінченну чорноту космосу.  

Казкар, захоплений власними думками, широко розмахував руками в запалі. Мабуть, наочно демонструючи нескінченність космосу. 

І мало не збив офіціантку з ніг.  

На щастя, дівчина виявилася досить досвідченою, щоб ухилитися. І навіть не пролити ні краплі напоїв. 

Спритно поставила каву та сік перед Літо. Здогадалася принести Казкарю ще одну порцію еспресо, а заодно й пару безе на блюдці.  

Хлопець, навіть не помітив дівчину, продовжував віщати. 

– А потім, в одну мить, поверхня моря запіниться сталевими хвилями. Наче раптово обурилась. Небо також не залишається осторонь. Воно стікає найтемнішими хмарами прямо в безодню. Огортає будинки. Стелиться вздовж вулиць, дахів, парків. Пестить статуї та атракціони. Небу цікаво доторкнутися до всього. І вітер. Ох, який буває вітер. Зриває пляжні парасольки, декоративні прикраси і навіть трохи стінки будинків. Хитає висотки, пропонуючи альтернативу каруселям. Через деякий час небо розколюється найяскравішим спалахом. Потім лунає звук. Набирає силу, гуркотить, бурчить. Почуття, що волає до древніх богів землі, намагаючись їх розбудити.  

Літо зробила ковток кави. Напій, як завжди, бездоганний.  

Втім це ж їх з Казкарем улюблене кафе в місті. Відповідно, поганої кави тут бути не може. 

– До речі, скажи, чому в червні такі сильні грози та проливні дощі? А потім різко настає два місяці задушливої спеки? Хіба неможливо якось розподілити зусилля? 

Лето єхидно посміхнувся. Злизала краплю кави зі пухкої губи. 

– Любий Казкарю, подумай сам. Навіщо постійно влаштовувати дощове шоу влітку. Краще вилити все, що належно, за пару тижнів й насолоджуватися. Пляж. Пісок і солона вода. Щільні купальники. Засмаглі красуні та красені. Хіба це не чудово?!