Поодинокий ліхтарик

Once upon a time Казкар опинився в абсолютно темному провулку. Ніби завжди був тут. Взявся нізвідки та нікуди йти не збирався.  

Принаймні поки що.  

Якщо ви не знали, наш любий Казкар може опинитися де завгодно. Навіть не встигнувши подумати.  

Ось і цього разу Казкар спокійно сидів у своєму улюбленому кріслі. Тому, що на самому краю всесвіту й навіть трохи за його межами. Яке вкрите обурливо картатим плідом.  

Поруч в жаровні звично аліли незгасаючі вугільці.  

Казкар щойно приготував каву. Чаша в його руці парувала, привабливий аромат ширився по всьому краю.  

На ширяючій у просторі стільниці гіркою висілися хрусткі кокосові тістечка, присипані какао та цукровою пудрою.  

Казкар, він же Кавовий бог, напружено розмірковував.  

Що буде, якщо закинути ноги на цю стільницю? Адже у неї немає ні ніжок, ні навіть елементарної точки опори.  

Перевернеться чи ні?  

А якщо перевернеться, що станеться з тістечками? Може взяти їх на коліна разом з туркою. А то ще розсиплються всесвітом.  

Збирай їх потім.  

Або навіть веселіше. Якесь тістечко перетвориться на світ. Такий собі солоденький, повітряний. З ароматом какао. Цукрово-шоколадним небом. І землею, яка за смаком нагадує кокос.  

Хто буде жити в такому світі?  

Певно, відчайдушний ласун. Але вони з'їдять весь цей світ чаєм або кавою. 

Казкар так задумався, що не помітив, як опинився в темному провулку. 

Однак ми це вже знаємо.  

Хлопець підвівся, потираючи забиті сідниці. Адже до цього ж він сидів. А в провулку, біда, не знайшлося жодного стільця, готового стрибнути під раптову з'явившуся дупцю. І як тільки каву не пролилив. 

Постоявши деякий час й почухавши голову, Казкар озирнувся. 

Неподалеку шумить потяг. Стукає колесами об рейки в ритм власного дивовижного серцебиття.  

Зірки вільно розкидалися по майже чорному небу, немов перли у неохайної швачки. 

Жовті, зелені, сині та сірі будинки стали однаковими блоками тіней. Рідкісне вікно золотиться теплим темно-медовим світлом.  

Десь дуже далеко струнке дерево ледь підсвітлюється інфернальним сяйвом. 

Прямо перед обличчям яскраво та переможно сяє маленький ліхтарик. Біле світло пронизує темряву, розганяючи тіні.  

Маленький ліхтарик несе в собі частинку сонця, яке заряджало його весь день. 

Поруч сидить чорно-білий кіт. Навіть скоріш мозаїка, що нагадує кота. Біла шерсть добре помітна, а от чорна ледве вгадується. І загадково блищать два яскравих золотистих ока.  

Кіт злегка мружиться, намагаючись доторкнутися лапою до світла ліхтарика. Зайнятий і захоплений, він не звернув уваги на незнайомця.  

Ніколи не вгадаєш, які дивні речі будуть відбуватися у світі після заходу сонця.  

Пирхнувши, Казкар вирішив пройтися.  

Зробив пару кроків й тут же врізався в низький паркан. Але ж ніхто не обіцяв, що поодинокі ліхтарики будуть висвітлювати всі перешкоди.  

Простягнувши вільну від кави руку, Казкар пішов навпомацки. Та й одразу влетів рукою в щось колюче. Це виявився кущ троянд, який хоча ще не встиг обзавестися листям – але вже випустив шипи. 

Казкар тільки пирхнув. Воно й не дивно.  

Якимось чином, мало не втративши останні капці у вигляді голови єдинорога, хлопець вибрався з провулка в інший, ширший.  

А там зіткнувся ніс до носа з великим рудим псом. Собака спокійно сидів та дивився на раптове, майже прямоходяче, явище. Майже, тому що поправляло капці на ходу.  

Явище собаці, мабуть, сподобалось.  

Втім ніде ще не було такої тварини, якій би не сподобався Казкар. Хоча сам він про це не знав і навіть не думав.  

Пес уважно подивився на хлопця та, вставши, вильнув хвостом. Розвернувся, зробив пару кроків. Повернув голову.  

Запросив іти слідом.  

Добре, коли є хтось, хто допоможе вибратися. Адже самотужки можна довго бродити в темряві, ризикуючи втратити останні капці та штані.  

І Казкар пішов. 

Десять кроків потому нічого не змінилося. І двадцять. Навіть після п'ятдесяти.  

Все той самий провулок. Волохата дупа собаки, впевнено чимчикуючого вперед. Парад тіней навколо. 

Казкар озирнувся та переконався, що кіт все ще сидить біля поодинокого ліхтарика. А точніше, мозаїка у вигляді кота з двома яскравими золотистими очима.  

Кіт дивився вслід Казкарю та, можна ручатися, посміхався.  

Знизавши плечима, хлопець зробив ковток кави й спробував наздогнати собаку.  

Втім Казкар зауважив, що тіні почали змінюватися. Завихрятися блакитним, клубочитись фіолетовими плямами.  

Тут й там з’являлися лілові плями.  

Десь поблискувало біло-сріблястим кольором. Ніби місяць протерли через сито та недбало розсіяли.  

Іноді збоку починало шелестіти море. Іншого разу співали птахи, пролітаючи крізь шумні крони дерев. 

Пес продовжував крокувати уперед.  

А кіт все сидів біля поодинокого ліхтарика.  

Казкар майже втомився йти. Кава закінчилася, нічого цікавого навколо не відбувалося.  

Хлопець знову озирнувся на кота. Той особливо яскраво блиснув очима, обійшов поодинокий ліхтарик та стрибнув у темряву. Слідом за ним зникло й світло. 

... 

– Солодкого ранку! 

Казкар мало не впустив порожню чашку.  

По-перше, його оглушив крик. А по-друге, засліпило яскраве сяйво світанкового сонця. 

Хлопець раптом опинився на набережній, вкритій очеретом. То тут, то там стояли невеликі кам'яні постаменти. Казкар був якраз поруч з таким. На ньому стояла жвава, цілком гола дівчина.  

Втім, не будемо обманювати. На її симпатичній маківці кокетливо сидів квітковий капелюшок.  

Дівчина протягувала Казкарю ароматний пиріжок та помахувала кавником. 

Оголеність дівчини зовсім не збентежила хлопця.