Не прощаємось

Once upon a time на тротуарі стояла велика, квадратна пральна машина. Без коробки чи упаковки. Прямо посеред пішохідної зони. Якщо й схочеш, повз не пройдеш. 

Здавалося, її щойно витягли з ванної кімнати. Й поставили, як було, на порожню дорогу. Зі шлангу навіть витекло трохи води. 

На пральній машині, стусаючи ногою в яскравих кросівках повітря, сиділа симпатична короткострижена брюнетка.  

Дівчина потягувала вино прямо з пляшки та курила довгу тонку цигарку. 

Казкар бачив всяке. Однак ця картина вразила хлопця. Настільки, що він запнувся ногою та облив себе міцною чорною кавою з маленького картонного стаканчика. 

Наш милий Казкар, він же Кавовий Бог, завжди обливався. Але це ніяк не впливало на його одяг. Розтягнутий, затишний светр. М'які, зручні домашні штани. Капці у вигляді голови єдинорога, що радують всіх дітей до шести років. І вся це краса завжди залишалася абсолютно чистою. 

Не сказати, що Казкар має якусь таємницю. Хлопець ніколи не морочився стосовно зовнішнього вигляду. Тому й не знав, що від пролитої кави повинні залишатися плями на одязі. От вони й не залишалися. 

Казкар пару раз обійшов чудову інсталяцію по колу. Півбіди, якби тільки дівчина була тут. Все ж у неї є дві файні стрункі ніжки, якими вона могла б прийти.  

Але навіщо величезна пральна машина?  

Дівчина зацікавлено спостерігала за дивно одягненим хлопцем. Потім протягнула пляшку. 

― Пригостишся? 

― Та я більше по каві. 

Дівчина тільки знизала плечима й зробила ще один добрий ковток. 

Казкар помітив невеликий пластиковий контейнер з парою різних, смачних на вигляд, тістечок. Симпатичних та зовсім цілих. 

― Чому ти тут сидиш? На машинці, без речей.  

― А це й є всі мої речі. 

― Пара нецілованих тістечок та пральна машина? Кумедно. Зазвичай у людей купа всіляких речей, які дуже важливі і без них ніяк. 

Дівчина фиркнула. 

― Поки не припече, не зрозумієш, що дійсно важливо. Завжди здається, що без купи дрібниць не прожити. А одного разу виявляється, що найнеобхідніші речі легко помістяться в маленький рюкзак. Ось як на моєму плечі. Розповісти, в чому справа? Тільки я буду курити. 

Поки дівчина возилася з запальничкою, Казкар сів поруч, взявши в руки пластиковий контейнер з тістечками. На щастя, розміри технічного приладу дозволили вмістити дві худі дупи. 

… 

Почну з того, що мені постійно чогось не вистачало. 

Знаєш, коли людина не на своєму місці, завжди свербить десь між лопатками. Якби я раніше зрозуміла, що мені дійсно подобається, можливо, тут би не сиділа. 

Але я просто дурна дівчина, виявляється. Вирішила, що мені не вистачає закохатися.  

І закохалася. Уяви. 

Який абсурд. 

Ця гидота трапилася зі мною на роботі. Мені ніколи не подобалася моя професія. Навіть дратувала. Кажу ж, була не на своєму місці. 

Раптових поразок любові не було. Маніяків з ножами з-за рогу також. А ще спалахів, осяяння, перших поглядів. 

Просто спілкування від нудьги чомусь вирішило мутувати в хворобливу прихильність, ось що я тобі скажу. 

Спочатку він сумував за колишньою дівчиною. Я розуміла. 

Згодом він страждав від власної невпевненості. Я терпіла. 

Потім він тероризував мене ревнощами. Я відмахувалась.  

Дуже скоро з'ясувалося, що жити або спілкуватися з цією людиною не представляється можливим.  

Однак насправді це було відразу зрозуміло. 

Слухай. Якщо зустрінеш людину, яка похваляється своєю силою, біжи від нього подалі. Як тільки він починає смакувати будь-який, навіть самий свій незначний вчинок. Або розповідати, як йому, такому шановному, винні всі навколо.  

По-справжньому сильна людина так себе не веде. Сила та благородство ― поняття не хвалькуваті. Скоріш мовчазні. 

Але я чомусь залишалася. 

Тільки через деякий час почала шукати нову себе. Що б дійсно хотіла робити. І навіть розуміла, що то буде. Зрештою, я так люблю писати.  

Знаєш, що сталося?  

Бажання стати письменником ― це «примха, яку можуть дозволити собі заможні люди. Годувати тебе я не збираюсь. Досить, що купив тобі машину». 

Це я зараз цитую.  

Знаєш, що смішно? Він купив її, от тільки на мої гроші. Забрав у мене все, що було та тихенько оформив кредит. Уяви, який поганець.  

Нещодавно я дізналася, що на ці гроші він купував подарунки для своєї колишньої. 

Коротше, мені нарешті урвався терпець. Подзвонила сусідові. Дала грошей. Зібрала паспорт, телефон, зубну щітку, трусики.  

І все.  

Моїх речей більше не було. Зате валялася купа речей його колишньої.  

Розумієш, яка я бевзня. 

… 

Казкар якийсь час сидів мовчки. Похитував ногами. Дожовував легке кавове тістечко.  

― І все ж, навіщо тобі ця машина? 

Дівчина знову запалила сигарету, знизала плечима. 

– Я не знаю. Ось правда. Просто зірвалася. Втім можна подарувати мамі. Її власна вже поганенько пере. Та й взагалі, я ж можу поїхати до мами. У неї великий будинок. Приватний сектор. Свій палісадник, де росте купа квітів та кущ смородини. А ще виноград в'ється. Там буде так приємно працювати. Мама ж вже старенька. Навіть не пам'ятаю, чому переїхала й майже не говорю з нею.  

Казкар підвівся на ноги. 

― Так чому ж ми тут сидимо? 

Брюнетка подивилася на хлопця й вперше посміхнулася. 

Через кілька годин незадоволений таксист дістав з вантажівки пральну машину. Встановив на візок з розбовтаним колесом. Бурчачи, поїхав до скрипучих антикварних воріт. Йому відкрила злегка втомлена, але неймовірно красива та струнка жінка. 

Казкар суворо подивився на брюнетку.   

― Старенька?