Чи не запалити

Once upon a time Казкар вирішив прогулятися знайомими місцями. Хлопця дуже розчулили світ та розповідь зірки. Знадобилась віддушина.  

Не мудруючи Казкар направив свій шлях до хлопчика, котрого одного разу уколисував казкою. Сподівався, що мати хлопця спекла ще один чудодійний банановий пиріг. Адже можна буде поласувати смачненьким та побазікати.  

Спершу Казкар вирішив, що потрапив не туди. Хлопчика, штор на вікні й навіть самого дома не виявилось на місці. Тільки руїни.  

Озирнувшись, Казкар зрозумів, що це взагалі не те місце. Дивне та вороже. Зруйноване, страшно гудяче що сил. Хоча, здавалось, мало бути файним сяючим містом.  

Казкар вирішив відкласти пошуки хлопчика на потім. Він згадав, що познайомився у цьому світі з милою літньою жіночкою, що пече запашні пиріжки. З полуницею та вишнею, котрі щоліта власноруч збирає на власній дачі.  

Зробивши крок, він опинився у знайомій затишній квартирці. Мінімум меблів, все охайне та прибране. Свіжий льодяний вітерець вривається в ледь відчинене вікно. Завжди чиста скатертина на столі.  

Його улюблена бабуся сиділа перед дивною сяючою штуковиною й не звертала на гостя уваги.  

Казкар обійшов улюблене стареньке крісло, щоб їй показатися. Та не впізнав свою милу стареньку.  

Навіжені очі, слина, що скопилася у куточку відкритого, ще гарно окресленого, рота. Вуста іноді ворушились, шепочучи щось незрозуміле. Й скляні очі із зіницями, звуженими в крапки. А в очах – ненависть.  

Казкар не затримався більше ні на мить.  

Місто на узбережжі океану. Купа містян на вулиці. Майорять прапори. Навколо галас. Казкар не став затримуватись. Й тим паче шукати улюблену кав’ярню, з якої відкривається огляд на зазвичай приємно жвавий вуличний натовп.  

Навіть улюблений вокзал, де завжди можна купити білет на вже відбуваючий потяг, здався чужим. Плачущі діти та матері, які не в змозі їх заспокоїти. Парочки, що прощаються зі слізьми. Переповнені людьми вагони, вимушеними спати навіть у проходах. Кинуті прямо в переносках, волаючі коти та собаки. Речі, котрим не знайшлось ніде місця. Та жах майже у кожних очах. Це виявилось зовсім нестерпно.  

Казкар не знайшов улюблених письменників. Шкільну вчительку, глузувавшу з його недотепного вигляду. Власника кавової плантації, завжди пригощавшого кращою кавою. Маленьку пухку дівчину, опікаючу тварин у заповіднику. Нікого зі знайомих та близьких, з якими можна провести спокійно трохи часу.  

Лишилась лише одна людина, на яку міг розраховувати Казкар. Й тому не відкладаючи ступив у вузьку кухню, обклеєну постерами по дивній примхі власниці.  

Маленька художниця виявилась на місці. Сиділа на своїй улюбленій пралці та невідривно дивилася у маленький сяючий екран. Казкар знав, що то є смартфон.  

Маленька художниця насправді давно вже доросла жінка. Але не у очах Казкаря. Він пам’ятав маленьку одиноку дівчинку, завжди вперту та люту. Й зараз вона була розлючена.  

– Хоч ти на місці. Що коїться з твоїм світом? 

– ...він, от що коїться. Великий озлоблений Голіаф з картопляною дубиною у кривавих лапах напав на мініатюрного волелюбного Давида, котрий хтів жити своїм життям.  

Казкар здивовано торощився на маленьку художницю. Раніше вона при ньому не лаялась, хоча часто обіцяла навчити брудним слівцям. Це був їх улюблений жарт.  

– Може звариш кави гостю й розповіси, що сталося? 

– Каву зварю, чого ж ні. А розповідати не буду. На твоєму обличчю літери розміром зі слона бігають, доповідають, що ти вже все сам зрозумів, просто думки погані поки женеш.  

Маленька художниця зістрибнула на підлогу й почала мити турку. Велику, містку. Тонкодонну, з міді. 

Потім насипала у турку три ложки кави з гіркою та ще половинку. Як завжди. Казкар подумав, що ці останні два слова надзвичайно файні.  

Коли маленька художниця потягнулася за глечиком з водою, на вулиці пролунало моторошне виття. Казкар сіпнувся, а дівчині хоч би що.  

– Не звертай уваги, любий Казкарю. У нас так тепер постійно.  

Маленька художниця налила у турку воду та поставила на загудівшу плитку. Тепер з вулиці неслися рокочучі звуки. Наче щось вибухало. А потім приголомшливий свист.  

Казкар зрозумів, що у нього волосся дибом стає.  

– І це теж постійно?  

– Знаєш, ні. Цього давненько не було чути. Дні зо два, а то й три. Але вже також не лякає. Звично. Хоча вперше злякало до мокрих штанців. Завдяки цій штуці я дізналася, що панічні атаки – то є не вигадка. Уявляєш, бігшого на мене добермана без намордника та повідця не злякалася, а тут на тобі.  

– І ти знову палиш? 

– Тимчасово. Це щось на кшталт терапії. Кава, цигарки та нескінченний потік новин. Сиджу, скролю, перевіряю, переперевіряю. Обробляю та міркую. Як Рон, що без кінця радіо крутив. Пам’ятаєш, я давала тобі книги.  

– Допомагає? 

– Ще й як. Інакше я б з глузду злетіла. Але як почую найочікуванішу новину, то кину назавжди.  

Кава тим часом підійнялася шапкою над туркою. Маленька художниця зняла її та поставила на стіл, щоб осіла. Потім повернула на плитку.  

– Кава незвично пахне. Нова? 

– Ага. Подруга сьогодні привезла. Разом з печивом. До речі, пригощайся. Це в місцевій пекарні роблять. Смачне.  

Казкар хруснув печивом та знову прислухався.  

– А подруга не злякалася кататися під такий акомпанемент.  

– Ні. Вона дивовижно смілива. Як виявилось, тут нас багато таких.  

Кава підійнялась втретє. Маленька художниця зняла його з плитки, стукнула донцем турки о стільницю й налила у вже підготовлені чашки.  

– Люба, а дай й мені цигарку-но. Попалимо та помовчимо.