Зимові духи

Once upon a time під товстою підошвою утепленого чобота хруснув наст.  

В тиші звук пролунав особливо рокочуче. Розлетівся на багато миль льоду та снігу.  

Очам відкрилось біле поле великих, твердих сніжинок. Їх по зеленому льоду ганяв без ладу пронизливий вітер.  

Чоботи, спершу незвичні, виявилися особливо доцільними. Як й теплий костюм. Та легка міхова дублянка. І шапка, що майже приборкала стирчаще у всі сторони волосся, яке ворушиться само по собі. 

Цей одяг замінив звичні капці у вигляді єдинорогів, розтягнутий светр та м’які штані. Тому що у такому морозливому кліматі навіть Кавовому богові, тому самому Казкарю, все ж таки прохолодно.  

На Казкаря з посмішкою подивлялася Зима.  

Кому-кому, а цій панянці така погода прийшлася по душі. Вона навіть не запахнула свою білосніжну шубку.  

Вітер розтріпав вузол волосся й тепер воно майоріло навколо голови хмарою пшеничного кольору.  

Зима крокувала у своїх білосніжних високих чобітках з неймовірною шпилькою легко та впевнено.  

А коли Казкар шльопнувся на п’яту точку, підняла його однією рукою.  

... 

Ходімо-но, ходім.  

Тобі ж завжди було цікаво, як це я всюди встигаю принести холод, сніг та мороз. Зараз покажу, звідкіля беруться зимові духи.  

Ступай легко. Ти можеш “розтоптати чиїсь мрії”. Ну-ну, не дивись так збентежено.  

Краще глянь під ноги.  

Бачиш, он, під льодом, жінка дивиться у небо, широко розкривши сірі очі . Колись вона загубилася у власному світі. Рідним було на неї начхати. Діти забували привітати з днем народження. Чоловік щороку знаходив собі нову коханку, молодше та цицькастіше. З роботою не в’язалося.  

Їй це набридло, от вона й пішла прогулятися. Гадала, що то буде її остання прогулянка. До річки. Адже, здавалось, навіщо так жити.  

Десь через тиждень її зникнення все ж таки помітили. Ото вдома ж ніхто не прибирав, їжу нікому було готувати.  

Десь далеко досі валяється розірване оголошення про зникнення цієї жінки. 

Тепер вона крижаний вітер. Ганяє сніжинки й радіє кожній миті. Втім, миті – то шматочки часу, а для неї часу більше не існує.  

Дивись, дивись-но туди. Бачиш, кучерявий хлопчик обіймає сам себе за плечі. Під товщею льоду його посмішка особливо тепла.  

Цього хлопчика булила мачуха. У неї було декілька своїх дітей, коли вона з його батьком одружилися. Пам’ятаєш казку про Попелюшку? Для цього хлопчика це була не казка. 

Раніше. Але не тепер.  

Зараз він розмальовує у одному світі вікна морозними візерунками. А для особливо слухняних та чемних діточок малює тваринок та фей.  

Діти обожнюють його малюнки. Й кожного разу з нетерпінням чекають на зиму.  

Скажу тобі секретом, дорослі також. Але то є велика таємниця.  

Йой, дивись, а он там з-під кучугура рука стирчить, що до неба тягнеться.  

Вона належить одному приємному літньому чоловіку, який вимальовує північне сяйво.  

Як він то робить, навіть я не знаю.  

Він був художником, проте нефартовим та жебракуватим. Зрідка міг дозволити собі придбати полотно з фарбами. Але кожного разу створював справжнє диво.  

Шкода, що його не поцінували.  

Одного разу чоловік пропав, але ніхто не занепокоївся, поки не вирішили знести його будиночок.  

Ніхто так й не знає, де він подівся.  

Дивись уважно під ноги. Тут повсюди творці, письменники, художники, мрійники.  

Хтось погнався за нездійсненним. Інші тікали від побуту.  

Й усі опинилися тут. Лишили матерію у льоді та стали чимось більшим. Тим, що шукали. 

... 

Казкар крокував дуже обережно, тут й там роздивляючись застиглі у льоді фігури та обличчя.  

– Це ти з ними таке зробила? 

– Ну що ти. Я ж теж колись була дитиною.  

Дихання парувало з рота й одразу перетворювалось на бігучих коней, граючих у хвилях дельфінів, танцюючі парочки, тощо.  

– А якщо їх збереться так багато, кожен зі своїми дивами, що твої стануть нікому не потрібні? 

– Ти кумедний, – розсміялася Зима, – мої дива завжди дуже потрібні мені самій.  

– Не буде сумно, якщо твої дива будуть потрібними лише тобі? 

– Ти просто ще не збагнув, що дива, в першу чергу, потрібні їх творцеві.  

... 

Сніг під підошвами більше не хрустів. Не стало чобіт, котрі його толочили. Як й ніг у них. 

Лише вітер без ладу ганяв крупні, тверді сніжинки по льоду. Й танцювали парочки, що зіткалися з паруючого дихання живих. 

А затихаючі голоси говорили: 

– Але як все ж таки прохолодно. Йдемо до кав’ярні. Дракон вже приготував витриману у розтопленому шоколаді каву.  

– Багато ти знаєш. Він зварив каву на воді, в якій вже пару днів настоював апельсинові шкірочки.  

– А чашки по краю прикрасив змеленою корицею.  

– Дійсно. Тільки давай прихопимо пляшечку джина. Любий дракоша завжди забуває про найголовніше.  

– Ну не кажи. Я бачив шоколадний фондан й він, здається, ідеа...