Кавуська для демонів

Once upon a time двері дивовижної кав’ярні різко розпахнув гуркіт ззовні.  

Це було ще й тим незвично, що кав’ярня Райдужного дракона – вже сама по собі світ, без додаткових умов. Відповідно й гуркотіти зовні нічому, адже там лише космос. 

Тим не менш гуркотіло, наче посміюючись над відповідністю.  

Казкар з драконом разом визирнули. Ззовні, у бурхливому озері вогню та світла буйствував барабанщик.  

Фіолетова, блискуча шкіра. Зелене волосся. Загострені віха та довгі пазурі. А також джинсовий жилет, як цілком єдиний предмет гардеробу.  

Парубок колотив по безлічі барабанів з надзвичайною спритністю. Пазуристих рук з чорними паличками було всього дві, але здавалось, що їх не менше десятка.  

Ритм заворожував.  

Навколо барабанщика на білому сомі з червоними плавцями літала дівчина. Геть гола. З бірюзовою шкірою та бузковим волоссям.  

Вона наспівувала мелодію, наче й не дуже голосно, але відчутно гучно. Барабани та музика перепліталися чаруючим ритмом.  

Райдужний дракон з Казкарем заклякли на порозі, розмірковуючи, хто з’їхав з глузду – вони двоє чи безкрай навколо.  

Оскільки галюцинація не буває одною на двох, довелось повірити у те, що відбувається.  

Тим паче дивна парочка вже звернула увагу на кав’ярню, припинила музикувати та зацікавлено принюхалась.  

– Без одягу не можна, – одразу зупинив їх дракон.  

Однак барабанщик, вставши, виявився одягнутим у довгу спідницю із повітряної тканини.  

Дівчина лише пожала плечами й закуталась у щось схоже на справжню хмару лимонного кольору, яка взялась нізвідкіля.  

– Чи знайдеться кава для парочки демонів-музик? – спитав барабанщик, переступаючи поріг й подаючи руку супутниці, – так нас всюди звуть. Й чим у вас прийнято розраховуватись за напої? 

– Цікавими історіями. А каву зараз зваримо. З корицею, тертим мигдалем, сушеною трояндею та гвоздикою. Й тістечка підберемо.  

… 

Наш світ населяють лише музики.  

Поки живеш там, то не надаєш цьому значення.  

Але варто відправитися у подорож, як виникає проблема. Ніхто не розуміє твоїх мелодій та ритмів. Доводиться вчитися говорити.  

Чим нас світ схожий на інші, так це нескінченними війнами, сварами та чварами. 

Ні, щоб просто насолоджуватися здатністю творити ритм.  

Обов’язково треба з’ясовувати, хто грає та співає потужніше. Чий об’єм легенів більше. Хто здатен видати низи, тягнутися вгору. Максимально швидко перебирати струни. Ну й таке інше.  

Струнники ворогують з клавішниками.  

Духарі на флейтах тягають а капелу. 

Гармоністи здатні вбити гобоїстів.  

Й так до нескінченності.  

От у мене розкрився талант до ударних. А це дуже погано й страшно. Адже за таких, як я, країни просто розірвати одне одну здатні, стерти у порошок. 

Вважається, що ударні – наймогутніша мова, аргументувати проти такого ритму нема чим.  

Мати приховувала мій талант. Усім казала, що я народився німим. Це безпечніше для життя.  

Але, чи знаєте, мовчати на справді дуже сумно. Ритм хоче йти, звучати. Вплітатися в оточуючий простір.  

Іноді я, по ночах, аби ніхто не почув, залізав на дах та грав пальцями по черепиці. Розказував зіркам, як пройшов мій день. Чи просто казав, які вони прекрасні.  

Одного разу хтось почув мій ритм та доніс міському старійшині.  

Того дня мою мати заарештували, а мене замкнули у вежі. Хотіли подарувати королю до 125-річчя. Той як раз збирався напасти на сусіднього монарха, піаніста, аби довести перевагу скрипки. 

Його чекали наступного ранку.  

Вночі у вежу проникла пухка біловолоса дівчина. Заявила, що вона – зірка, з якою я щоночі спілкувався. Вона дізналася, що я у біді й прийшла допомогти. 

І навіть привела з собою цю А-Капелу. Вона співає лише про оточення, як все гарно та чудово. Позитивна дівчина.  

А от про себе нічого ніколи не розказує. Я навіть не знаю, як її насправді звуть.  

Ми якось несподівано опинилися просто серед безкраю. Купа світла, яскравих фарб навколо. Сиділи удвох за ударною установкою, а зірка зчезла.  

Ми почали будувати ритм, спілкуватися. Й просто переміщалися, куди очі бачать. Навіть й досі не розумію, як. Все ж таки я не отримав відповідної освіти. Хто зна, чому там у школах вчать.  

Одного разу А-Капела знайшла маленького білого сомика. Його пірати викинули з корабля, наче непотрібну іграшку. А ми підібрали, виходили. Так й подорожуємо  втрьох.  

От й уся наша історія.  

... 

– Обов’язково хочу побувати у вашому світі, – сказав Казкар.  

Хлопець захоплено слухав розповідь, явно прикидаючи, як стягне у тому світі каву на пробу.  

Дракон мовчки фламбував мигдалеві меренги ручним пальником. Добряча дюжина, складена гіркою, вже лежала на тарілці А-Капели. Дівчина їх смакувала із задоволенням, забувши про каву з хмаринкою ванільних вершків.  

– Я б також хотів, – кивнув барабанщик, – дізнатися, як там моя матуся. Її, мабуть, позбавили флейти. Шкода, адже вона так талановито розмовляє. Завжди розумне та добре. Навіть якщо сама сильно сумує через те, що тата більше немає.  

Дракон мовчки сунув хлопцю в руки прозору чашку, у якій плавали листя зеленого чаю, пелюстки сушених волошок, маленькі трояндові бутони й шматочки ананасу. Ця суміш прибирає сум з серця та дарує спокійний сон. Найкращі ліки від журби.  

Особливо з мигдалевими меренгами, від яких бульбашки радості у голові, бажання посміхатися та легка хода.  

Але лише на півгодини, з ейфорією перебільшувати небезпечно.