Сніг та Амарето

Once upon a time першого грудня не почалась зима. Точніше, почалась але не так, як то прийнято. 

Календар перегорнувся на перше грудня.  

Мандарини продавали з кожного прилавка на базарі.  

Пташки розглядали небо, розмірковуючи щодо перельоту на південь. 

Навіть повітря пропахло імбирним печивом, згорівшим порохом від феєрверка, пічним димом та глінтвейном.  

Проте в приморському місті чекали на пронизливий вітер, тужливо виючий по всіх провулкам. Зазвичай той вітер хочеться пожаліти та нагодувати чимсь смачненьким. Дуже ж в нього вже пісня сумна.  

А ще чекали на мороз, що заковує морську гладь води льодяним панциром та малює візерунки по вікнах.  

А ось снігу, до речі, не чекали. Бо всі знали, що сніг випадає ближче до січня. При чому весь й одразу, за цілий зимовий період. Наче хтось накопичував сніг, збирав мішечок до мішечка з початку листопада. Та нарешті вирішив вивалити все одним махом. Аби місто зупинилося, завмерло приблизно на тиждень бездіяльним. Й кожен містянин відчув час, тягучою патокою проходячий крізь нього.  

Але Зима все не приходила. Вона встигла пройтися північними містами та країнами. Й втомилася.  

А тому сиділа у відомій нам дивовижній кав’ярні.  

Біла шубка пухкою хмариною валялася прямо на підлозі пісочного кольору. Її вже облюбував чорний кіт, але Зимі до того не було й діла.  

Щільний гольф з горлом, завищені джинси й високі чобітки на підборах також поблискували білизною. Вбрання Зими гармонувало з барною стійкою із прозорого, сяючого внутрішнім світлом каменю.  

Біляве волосся дівчина-сезон зав’язала на потилиці у недбалий вузелок.  

Зима пила гаряче какао з Амарето та сварилася.  

… 

Нікуди не піду. Нічого не хочу. Сил моїх вже немає ото кожного року слухати одне й те саме.  

Уявляєте, насипала їм цілу гору білого, пухкого снігу – не подобається.  

Автівки, ви подивіться, не проїжджають. 

Ходити, подумати тільки, важко.  

Сніг розчищати потрібно, а це ж доведеться потрудитися, бідосенькам.  

Де веселощі? 

Катання на саночках з гірки. Чи навіть на картонці. А то й просто на курточці. Зі сміхом та криками. Щоб потім прийти додому, як той сніговичок й матусю налякати. Довго зчищати сніг з одягу. Знайти його навіть під штанами та за коміром.  

Казкарю, ти коли небудь освоїш таку складну науку, як розчісування чи ні? На твою шевелюру дивитися неможливо. 

Й, до речі, сніговики. Коли ви востаннє бачили сім’ю, що виліплює сніговика, я вас питаю? Дружно й разом. З носом-морквиною, відром та посмішкою із камінців. Щоб тато приколу заради морквину спробував на метр нижче прикріпити. А мати зі сміхом в нього сніжком кинула.  

Дракоша, любий мій, зроби ще какао будь ласка. Тільки молоко трохи збий, коли закипить, а вже потім сип порошок. Й Амарето побільше, обожнюю мигдалевий аромат. Ні, печива не потрібно, дякую, милий.  

Чи ото ще сніжки. Вже ніхто не грає в сніжки.  

А як воно було? 

Вночі купа парубків та дівчат виходять на толоку. Шарфи летять. Шапки розлітаються. Щасливий сміх. Бабця якась свариться та обіцяє викликати поліцію.  

А зара що? 

Казкарю, доста відсьорбувати моє какао. Зараз тобі зроблять. 

Ну, добре. Не подобається вам сніг. Ось вам відлига. Сніг тане, його нема. 

Й шо я чую?  

Незадоволення калюжами. Незадоволення, що калюжі замерзають. Незадоволення сирістю.  

А куди, вибачте, мені сніг дівати? За комір собі? В кінці-кінців не я фізику вигадала.  

А можна ж покататися на льоді. Пройтись пішки, знайти лід та розкатати його. Це ж радість дорослим та дітям.  

Ні, треба все засипати піском та сіллю. Розвести побільше бруду. Мій чудовий біленький сніг перетворити в гидотне місиво. 

Нема чого хіхікати, Казкарю. Чи мені почати вголос розмірковувати про твоє ганебне вбрання? Доросла людина, а носиш капці з єдинорогами. У голові не вкладається.  

Дракончику, любий. Здоби мені просто чорну каву. З Єменської арабіки. Так-так, котра смакує шоколадом та переспілим манго.  

Треба трошки збадьоритися, мені ж ще людям мороз зі снігом нести. Щоб була радість. Сані з лижами. Сніжки та сніговики. Й візерунки з інею на вікнах. 

… 

Зима підхопила шубку з підлоги, тим самим викликавши незадоволений мяв кота й зникла за рипнувшими дверями. 

Дракон закрив райдужні очі й стукнувся чолом о барну стійку.  

Казкар здивовано подивився на власника кав’ярні, задрав ногу повище й взявся розглядати строкате взуття. 

– Капці їй мої не подобаються, ти подиви. Сама ж їх й подарувала.