Пам'ять

Once upon a time десь у всесвіті знову рипнули вхідні двері кав’ярні.  

Не тої, що розташована посеред якогось світу.  

А котра й сама по собі є цілий світ.  

На поріг ступив знайомий нам файний парубок.  

Волосся ворушилось, наче жило своїм життям. Руки переповнювали безліч згортків та мішечків. Зубами хлопець тримав невеличкий пакетик з ліловими квіточками. Із кармана м’яких штанів стирчала велика та пузата прозора банка з дивними блідо-сірими кавовими зернами. 

Парубок бадьоро пройшов до барної стійки із прозорого, сяючого живим внутрішнім світлом каменю. Почав викладати все, що приніс. Та здивовано розглядав єдину гостю кав’ярні.  

Буйну сиву шевелюру панянки не зміг приборкати чорний обідок-тюрбан. Лише трохи прибрав волосся, щоб не падало на обличчя. Від того вони ще більше стирчали у різні боки.  

Худорляву, але все же жіночну фігуру від шиї до п'ят огортав чорний комбінезон. Щільний одяг повторював кожен вигин тіла. Поверху комбінезона пані одягнула вільне пончо із прозорої чорної тканини, хвилями стікаючої на підлогу.  

Панянка озирнулась на нового відвідувача, відкривши охайне обличчя із сіткою тонких зморшок. Риси все ще зберігали чіткість, навіть не збираючись змазуватись. З довгим, трохи кирпатим носом. Вуста, тонка верхня та пухка нижня, вигинались у мрійливій посмішці. 

В цілому панянка виявилась надзвичайною красунею.  

Але більш схожою на привид чи міраж. Розмитою та мерехтливою. Майже готовою зникнути. 

За стійкою змішував напої та варив каву власник кав’ярні – дракон, що прикидається людиною. Драконову натуру видавали тільки райдужні зіниці та гострі пазурі на руках.  

Дракон іронічно посміхався, дивлячись на збентеженого парубка.  

Панянка, не зважаючи на свою ілюзорність, наминала імбирне тістечко з цукрованою чорницею та лохиною. 

Й запивала чорною кавою з велетенської чашки.  

Хм, дивно. Зазвичай це тістечко їдять ті, кому вкрай треба згадати щось надзвичайно важливе.  

… 

Яка смачна кава у вас тут, хлопці. Та й ви обидва диво які чудові.  

Здається я хотіла щось згадати. Щось особливе.  

Знаєте, я втрачаю пам’ять. Давно вже, декілька років. Поступово зникають події чи знання. Іноді мені здається, що я стаю зовсім дурною. А другого разу – що я наче чистий аркуш паперу, ще нічим не зіпсований. Дуже дивно. Й моторошно, чесно кажучи.  

Просто надзвичайна кава. Мені вона пахне половими квітами та свіжим сіном. Й сухими вершками. А ще трошки солодким фруктом. А смак оксамитово-гіркий, лише кінчик язика відчуває ягідну солодкість.  

Я, чи знаєте, також людям каву готувала. Начебто. Мабуть готувала. Пам’ятаю багато чашок та нескінченні запаси меленої кави й зерен. Значить готувала.  

Я міркувала про пам’ять. Розумієте, вона буває двох типів.  

Короткочасна – що напис на піску, який змивається прибоєм.  

Та довготривала – наче камінець все на тому ж піску. Він може на скільки завгодно глибоко закопатися у грунт. Покритися піском. Але колись хвилі все ж оголять його, витягнуть та віднесуть за собою.  

Але я ніколи е забувала, що люблю каву. Як дивно. Мабуть, кава – то життєва необхідність організму, як гадаєте? Хм, типу, еліксир життя.  

Знаєте, а у мене ж наче була донька. Я от пригадала, хоча намагалась пригадати щось інше.  

Так, була донька. Я, звісно, дітей взагалі не хотіла. Тільки у майбутньому, можливо, сина. А тут донька.  

Ми з нею так й не знайшли спільної мови. Я її майже не бачила. Вона росла у моєї матері. Ми якось з рік прожили разом, вже коли вона виросла. Дурнувата виявилась дівчинка насправді. Не змогла я з нею, відправила жити окремо. Навіть не цікавилась її життям. Навіщо. Най собі буде самостійною. Випливе – то молодець.  

Красунчику, а дай-но мені ще одне тістечко, прошу тебе. Дуже вони в тебе смачні. Я навіть починаю всіляке пригадувати.  

Тут свіжий імбир? 

Матеріальний носій пам’яті – різні комплекси взаємозбуджених нейронів. Це називається нейронною мережею.  

Так пишномовно й взагалі безглуздо. Особливо вважаючи, що ці довжезні слова я пам’ятаю, а от, наприклад, чому обожнюю чорний – ні. Просто відчуваю, що це мій колір. Комфортний та приємний.  

Та чому ж це я згадала доньку? Моя мати приклала багато зусиль, аби вселити їй нелюбов до мене. Чого ж ще чекати вона й сама мене не любила. Тільки мою старшу сестру. Мною піклувались батьки шкільної подруги.  

Хоча мати завжди багато працювала. Можливо їй просто не вистачало сил та часу? А я не розуміла цього, бо сама була не дуже розумна? 

Коли твоя ласка, зроби мені ще кави, красунчик. Вона в тебе надзвичайно хороша. Най хоч гай гуде. Може все ж згадаю, що такого важливого забула.  

Знаєте, а я ж на якусь безглуздість витратила життя. Освіта, яка мені не була потрібна. Мати вибирала мені спеціальність, я цю професію ненавиділа.  

Чоловік, з яким не було нічого спільного. Окрім доньки. Хм, наші відносини тривали не більше, ніж півтора року. Нашо було взагалі одружуватись? 

А все інше? Все життя нанівець.  

Тільки каву й пам’ятаю. Я вдома її часто готувала. У мене була, знаєте, така мідна джезва. Стара як світ, але надійна. Важка. Дерев’яну ручку лише раз міняла й все.  

А от каву зі спеціями ніколи не розуміла. Чи ароматизовану. Навіщо? Псувати надзвичайний смак щоби що? Кава має бути міцною, чорною та гарячою.  

Оу, а мені ж лікарі заборонили пити каву. Останню радість відібрали.  

Які ви чудові, маю сказати. Ото дивлюсь на вас й рядочки якогось жартівливого віршика у голові крутяться. Тільки ніяк не зрозумію, чиї то вірші. 

Хоча стривай. 

То ж мої.  

Я у юності, пам’ятаю, вірші із задоволенням писала. Й мені подобалось. Я навіть мріяла випустити власний збірник віршів.