Кольори дум

Once upon a time пухкувата ненька з довгою сивою косою сиділа в кріслі-гойдалці. Прямо посеред заднього двору неподалеку від відчиненої в дім двері.

Коса виявилася настільки довгою, що лежала на землі, згорнувшись, наче сита змія.

Подібні неньки зазвичай говорять дуже тихо, огортають ноги ковдрою та займаються в’язанням. Виплітають довгі шарфи, у які закутують онуків. Чи кумедні безформні светри. Сини носять такі тільки із любові до матусь.

Але ця ненька виявилася не такою.

У косі забіякувато поблискувала червона стрічка. На колінах вільно розкинувся товстий смугастий кіт. А руки займались дивною різьбленою люлькою, виточеною, здавалось, із декількох кісток різного кольору.

Навколо неньки, прямо на зеленій галявині, півколом сиділи діти. Вочевидь чекали чогось.

Маленькі обличчя безмовно висловлювали нетерпіння з долею приємного передчуття. Очі без білків з декількома крапками-зіницями сяяли бірюзовими відтінками. У когось сильніше, у інших ледь-ледь.

Ненька закінчила набивати люльку й задиміла рожевим димком. Підняла на малечу свої сріблясті очі.

Й почала розповідати.

…

Далеко-далеко, у самому Смойнті колись жив цар. Вчений, поціновувач книжок й усамітнення. Він зовсім не бажав влади. Але виявився єдиним, кого прийняв престол.

У тих краях досі є той зачарований стілець,  котрий сам обирає для себе гідні сідниці. Та ще ні разу не помилився.

Цар був, звісно, дивакуватий – його очі завжди були чорними. Колір ніколи не змінювався. Тому ніхто не знав його дум.

Як ви знаєте, дітки, чорний означає глибоку задумливість. Постійно про щось міркувати неможливо, здавалось би. Але очі царя ніколи не змінювались, наче він безперервно про щось гадав.

Бачу жовті вогники недовіри, але то є правда, діти. Іноді стається так, що природа лишила людину здатності змінювати колір очей.

Наш цар був надзвичайно добрий та чуйний. Не розв’язував війн, не поневолював людей й давав можливість бідакам почати життя заново. У нього був цілий підрозділ, допомагавший людям знайти роботу та оселю. Які ж чудові часи то були.

Проте цар був дуже мудрий. Він розумів, що люди неспокійні та невдячні. Завжди знайдуть привід для незадоволення й шлях до конфліктів.

Тож шукав можливість розкрити у людях їх покликання.

Та-та, діти. Коли людина робить те, до чого лежить душа, то не має часу бути нещасною. Адже страждання потребує часу та зосередженості.

У царя була старенька няня. Вона ростила хлопа з самих пелюшок й неймовірно обожнювала.

Няня через поважний вік готувала нечасто. Але дуже хотіла потішити улюбленця.

Тож власноруч розбила пару пізнєзрілих кокосів, читаючи вірші стародавнього поета. Вирізала м’якуш та декілька ночей носила на дах, під зоряне сяйво. А потім приготувала печиво.

Цар відкусив смаколика та, як то завжди бувало, глибоко задумався. Він взагалі був дуже задумливий парубок, а коли під руку траплялось смачне печиво, то думки захоплювали повністю.

І йому пришла у голову шалена ідея.

Цар викликав до себе кухарку та наказав розпилити у повітрі змолоту лаванду, що росла на рівнині. Потім пронести через неї тацю з тістечками. Най десерт насичиться не приправою, а її настроєм. Коханням до нескінченних полів, прогрітих теплим сонцем. Радістю лоскочучого вільного вітру.

Й запропонував цю смакоту своєму кращому товаришу, котрий мріяв подорожувати, але вважав своїм обов’язком лишатися поряд з царем.

Товариш не встиг доїсти перше тістечко, як попросився подорожувати. Його очі сяяли багряним відтінком збудження та бірюзою приємного передчуття.

Аби впевнитись у здогадці, цар наказав зібрати по всій країні дивовижні спеції та додавати їх у страви.

Раптом у одного служки в палаці відкрився дар художника.

Знатна леді почала відмінно грати у шахи. Хоча дамам, взагалі-то, не дозволялось розважатись інтелектуальними забавками.

Похмурий вартовий, виявилось, усе життя мріяв облаштувати притулок для тварин – його очі більше ніколи не відтінялись горіховою серйозністю, лише рожевим задоволенням.

Й таких прикладів були тисячі. Дивовижні зміни сталися у тій країні.

Вже давно чудовий Смойнт – наймиролюбніша країна в світі. Там живуть лише щасливі, ясноокі люди. Й дуже багато різних приправ, котрим решта світу приділяє вражаюче мало уваги.

Мабуть вважає то все казкою.

Цар правив країною дуже довго. І майже перед смертю його очі вперше змінили колір – стали сріблястими.

Цар спочив умиротвореним.

Ось і казочці кінець.

…

З даху невисокого будинку за ненькою з дітьми спостерігав файний молодик.

Густе рудувато-каштанове волосся ледь помітно ворушилось, хоча вітру не було. Молодик сидів, схрестивши ноги та забувши про час. Заслухався дивною історією.

– Й довго ти там сидітимеш?

Виявляється, ненька вже деякий час спостерігала за молодиком, ліниво видуваючи у небо рожевий димок.

Молодик наче прокинувся, струсив головою, відганяючи мари. Скуйовдив волосся, розсміявся.

Одним плавним рухом підвівся та зістрибнув на землю.

– Гостей належить пригощати свіжозвареним кішром, – продовжила ненька, не підводячись, – але тільки званим. А незнайомцям, що залізли на чужий дах, належить давати коліном під зад.

– Мене звати Казкар, вельмишановна пані. Я зовсім не хотів ставати незваним гостем. Й тим більш, отримувати коліном під зад. Але твої історії мене просто зачарували й я забув про ввічливість.

– Навіть про те, що на даху сидіти незручно? Розумію.

Ненька продовжила смалили люльку, подивляючись безпристрасними сріблястими очима з декількома крапками-зіницями.

Потім підвелась, поманила слідом Казкаря й зайшла в дім.