Кавовий бог

Once upon a time на самому краю всесвіту й навіть трохи за його межами з’явився молодий та симпатичний бог.

Він, звісно, з’явився не сам по собі й не на порожньому місці.

Спершу з’явилося затишне крісло, на якому недбало валявся картатий плед пастельного відтінку.

Уявіть лише, картатий плед! Ще й пастельного відтінку.

Хоча будь-яка цивілізована людина у всесвіті знає, що краще яскравої візерунчастої дутої ковдри нічого немає.

Але там лежав саме картатий плед й нічого вже з цим не поробиш.  

Слідом з’явилася величенька стільниця та маленька жаровня, котрі ширяли у повітрі самі по собі.

Жаровню наповнювали яскраві незгасаючі вугільці, від яких струменів приємний жар.

Знаєте, що то є жар від справжніх незгасаючих вугільців?

Ох, ви, молодь, навіть й не уявляєте. Це вам не гаджети на режим обігріву ставити.

Справжній вугілець – він як мале жарке серце. Його чіпати не слід, доста насолоджуватись тим, що сам дає.

Слухайте, слухайте нумо що було далі.

Стільниця сама по собі почала покриватися кошиками, тарілками й чашками.

В кошиках гірками височіли різноманітні фрукти: деяких вже не існує, інші поки й не з’являлись у всесвіті. Солодкі, соковиті, терпкі, кислі – яких тіко див там не було.

А на тарілках були розкладені тістечка, пиріжки, печиво й шматочки тортиків. Точно як на День Народження нашого мера. З тією лиш різницею, що випадковий мандрівник, якби його занесло на край всесвіту й навіть трохи за його межи, міг би вгоститися будь-яким смаколиком.

Розповім вам по секрету, саме у той час мимо пролітав Веселковий дракон та випадково заціпив одне маленьке повітряне тістечко. С тієї пори він сумує у своєму чарівному світі-острові й не бажає ні з ким спілкуватися. Все намагається рецепт повторити. Дуже смачно йому тоді було, більш ніде не зустрічалось подібного.

Більшу частину стільниці займали дивні пристрої.

Там була невеличка мідна каструлька. Навіть дуже маленька. З вузькою шийкою та непомірно довгою дерев’яною ручкою. Таку каструльку називають «туркою» чи «джезвою». Шкода, ніде таку знайти не можливо та й зробити нема кому.

А ще там стояли маленькі жорна, схожі на ті, якими ваші мами подрібнюють просіяний зірковий пил на новорічний пиріг.

А головне – зерна дивної форми. Овальні, темно-коричневі, з чарівним ароматом, який просочив увесь всесвіт й навіть трохи за його межами.

Ось тоді нарешті там з’явився бог.

Розпатлана рудувато-каштанова шевелюра трохи коливалась від неіснуючого вітру, ніби живучи своїм власним життям. Юне обличчя з натяком на ластовиння світилося щастям.

Тонкі пальці міцних рук одразу почали перебирати зерна й водночас колупатись у кошику з печивом – хто зна, як той бог примудрювався поєднувати ці дві важливі справи.

Бог взявся нізвідки, проте здавалось, наче завжди там був. Настільки гармонійно він вписався у обстановку.

Бог розсміявся, схопив горстку зерна й відправив молотися.

Це дуже важливо, сміятися чи посміхатися, поки зерно подрібнюється. Адже воно саме у цей момент найуразливіше й може підхопити поганий настрій, якщо той витає у повітрі.

Вийшов порошок, котрий бог відправив у мідну турку: ту маленьку каструльку з непомірно довгою дерев’яною ручкою, про котру я вже розповідав.

Потім налив туди води прямо з рукава свого розтягнутого, затишного светру. Та-та, ніхто вже не носить светра, але я ж вам казав, що наш бог дуже ексцентричний.

Ні? Йой.

То зара говорю.

Він має свій смак та стиль.

Ви навіть не уявляєте, що він носить на ногах. Ні, не спідницю, як будь-яка цивілізована людина у всесвіті. Він носить м’які вільні штані.

Й навіть ступні у бога не босі, як то належить, а сховані у величезні м’які лапи тварини, зроблені з тканини та вати. Це зветься капцями.

Але слухайте далі.

Бог поставив мідну турку з порошком із зерен та водою на жаровню й усівся у крісло чекати.

Дуже повільно суміш почала закипати, підійматись шапкою над краєм турки.

Тоді бог зняв її з жаровні, почекав поки осяде й поставив знову. І так тричі.

Коли ти бог, то маєш час займатися варевом.

Тому пам’ятайте, коли ваші мами готують вам бульйон, щоб вилікувати від застуди – вони трошки богині. Їх потрібно слухатись.

Зрештою варево приготувалось.

Бог обережно перелив частину у чашку, довго дув й нарешті, прямо стоячи, зробив невеликий ковток. Задоволено покивав кошлатою головою, знову плюхнувся у крісло й став чекати.

Здавалось, чого чекати на самому краю всесвіту й навіть трохи за його межами?

Раптом на самому небокраї й водночас поруч з богом з’явилась фігура. Також вдягнена в абищо: капці та, не до ночі згадано, піжамі.

Вони з богом покивали одне одному, наче знайомці.

З’явилось друге крісло. Фігура налила собі трохи варева у чашку й також всілась чекати.

Потім з’явилась ще фігура. Й ще. Ще.

Зібралося дуже багато фігур.

Хтось був заспаний.

Інші бадьорі та свіжі.

Дехто був одягнений тепло, другі загорнуті у тонкі халати.

Бог час від часу вставав та повторював процедуру приготування варева. Адже усім повинно вистачити.

А коли зібралося дуже багато фігур, так багато, що заповнився увесь край всесвіту й навіть трохи за його межами, бог мовив:

«А зараз я навчу вас варити каву».

Та-та, любі. Це був саме той міфічний напій.

А присутні навколо бога – справжні кавомани.

Вони уважно вислухали свого бога та розбрелися по власним світам. Варити каву, мріяти про своє та носити дивні піжами з халатами.

Жодна цивілізована людина не пила каву та не бачила жодного кавомана.

Й тим більше їх бога.

Адже перше правило справжнього кавомана – віра у казку.