SOS-4. Не всякому слуху вір

Доки Улянка не ходила до школи, Шльоцик не уявляв, яку безмежну втіху приховують у собі канікули ‒ пора абсолютної волі від будь-яких зобов'язань. І мова не про негативний синдром відмінника, стан, коли дитині постійно доводиться шукати схвалення і заслуговувати похвалу.

Улянка, на щастя, не зациклена на ідеальності і не боїться зробити помилку. Просто вона надзвичайно відповідальна і, що важливо, чесна. Шльоцик у цьому переконався, бо знехтував мудрими порадами читачів і таки підсунув дівчинці аркуш із тестом та відповідями до нього. Однак Улянка навіть не глянула у його бік, а з контрольною роботою впоралася на відмінно!

Артем, Улянчин тато, ознаменував успішне закінчення навчального року та початок канікул божевільною пригодою. Він посадив свою доню у заквітчаний з такої нагоди візочок (дарма, що раніше у ньому перевозив пісок), а Шльоцика та Арчика й запрошувати не треба було (самостійно впоралися) і став імітувати потяг. Він жваво покотив його через увесь двір:

‒ Чух-чух, чух-чух, чух- чух! Ту-у-у! Станція «Квітуча Троянда».

‒ Чух-чух, чух-чух, чух- чух! Ту-у-у! Станція «Присадибна Ділянка».

‒ Чух-чух, чух-чух, чух- чух! Ту-у-у! Станція «Собача».

І якщо на перонах двох попередніх станцій не було бажаючих вирушити у подорож, то на третій пасажир знайшовся ‒ у незвичний потяг запхався ще й Льоня, від чого усім стало ще веселіше!

Лише сорока не оцінила цей творчий підхід до святкування початку літа. Поведінка Артема видалася їй неадекватною, тому вона із здивуванням та неприхованим осудом спостерігала за тим, що діялося у дворі. Горобцям же така розвага припала до душі, але вони мусили підтримувати свою покровительку і наставницю, тому вирішили утриматися від вияву позитивних емоцій. А так хотілося цвірінькнути від захвату!

Білобока, співставивши факти, зробила висновок, що Артем, як і всі тварини, переживає кризу середнього віку і боятися, що у чоловіка якесь нервове захворювання, не варто. Вона вирішила і далі просто спостерігати за тим, як розвиватимуться події у полі її зору.

На станції «Альтанка» потяг зупинився. На пасажирів чекала Ліля з величезною купою смачних речей.

Як знавець кулінарних рецептів, вона організувала справжнісіньке змагання на приготування найсмачнішого бутерброду. І знаєте, хто переміг? Шльоцик! Ось його улюблений рецепт: на шматок шинки треба покласти товсте кружальце сирокопченої ковбаси, а зверху шматочок лосося. І не додавайте ніякої зелені!

Скажете: «Нездорова їжа!»? Не переймайтеся дрібницями! Не щодня ж така смакота у меню!

А потім Ліля повідомила про листа, який надійшов «Новою поштою». Лист був адресований Улянці. Шльоцику кортіло довідатися про його зміст, тому він сів дівчинці на коліна, щоб було зручніше читати. Рожевий аркуш по краях був прикрашений химерними вензелями. Величезна хитромудра печатка засвідчувала правдивість написаного:

«Люба донечко!

Ти ‒ неймовірна людина. Ми цінуємо твою чесність і добре серце. Пишаємося тобою і любимо тебе!

Твої тато і мама»

Але головний сюрприз був попереду. Артем запросив Улянку на побачення! Під голосне «У!» та «Вау!» Улянка побігла готуватися до походу у справжнісінький ресторан, і всі потяглися слідом.

Кожен мав свій інтерес. Ліля заходилася робити доні зачіску. Артем ‒ вибирати краватку до сорочки. Шльоцик та Арчик ‒ лупати очима, щоб бува не проґавити чогось важливого.

Такою щасливою та гарною свою дівчинку Шльоцик, мабуть, ще не бачив! Він провів її аж до машини. Артем, як годиться кавалеру, відкрив і притримав для доні дверцята, а Улянка, така панянка, граційно вмостила свою пишну сукню на сидіння.

Ех, шкода, що котів не запрошують на побачення…

Коли машина викотилася з двору, сорока й собі разом з горобцями чкурнула слідом.

«Нагородив же Всевишній крилами!» ‒ обізвався збоку Арчик. Він був не менш заінтригований розвитком подій, але страх загубитися після пережитого тепер тримав його на землі. Тому наші приятелі мусили чекати на Улянку та розповіді про її перше побачення у товаристві тата-джентльмена вдома.

‒ Щось у мене важке відчуття, ‒ годин за три по тому поділився переживаннями папуга.

‒ Не наврочи! ‒ зупинив його Шльоцик. ‒ Думки і слова, казала сорока, матеріалізуються.

‒ Легка на спомин, ‒ першим помітив птаху папуга. ‒ Летить.

Білобока перла, мов реактивний літак. Ще не приземлившись, надірваним від хвилювання голосом проскрекотала над головами ждунів:

‒ Думала, Артем ‒ психічно урівноважена людина. Помилялася!

Усівшись, прокашлялася:

‒ Кхе-кхе! Так, здуру, можна і голос втратити.

‒ Та розповідай уже, що там сталося, ‒ тупнув лапою Арчик.

‒ Гіршого й не вигадаєш. Артем подарував Улянці путівку до табору відпочинку. Ви уявляєте? Дитину, годуваницю нашу, без діда-баби, без тата-мами у чужу чужину до чужих спиногризів у табір? А, може, там комарі? А коли море глибоке? А якщо паличка якоїсь холери у воді? ‒ перераховуючи можливі джерела нещасть, сорока навіть забула пальчики на лапах загинати, як це вона завжди любила робити.