SOS-2. Красиве диви'ться не скрізь годиться

Коли Ліля та Артем помчали на роботу, а Улянка до школи, Шльоцик оголосив, що і йому та Арчику варто зайнятися чимось корисним. Вирішили провести інвентаризацію майна кожен на своєму робочому місці.

Шльоцик впорався раніше і, зручно вмостившись у кріслі, заходився обмірковувати зміст інструкції для членів родини про правила спілкування з котом. Спершу визначився з назвою: «Як зробити Шльоцика щасливим». Потім, позитивно оцінивши власний простір, зону безпеки, дряпку і лоток, перейшов до аналізу якості задоволення своїх духовних потреб. У цій сфері родині потрібно було вказати на те, що

по-перше, Шльоцикові потрібна увага;

по-друге, у час, відведений для спілкування з ним, не слід відволікатися ні на які сторонні справи;

по-третє, слід частіше змінювати іграшки і урізноманітнити раціон.

І тут, як кажуть, Остапа понесло!

Шльоцик уявив себе викладачем Національного університету харчових технологій. Ні. Навіть не викладачем. Шльоцик ‒ професор. У переповненому актовому залі від бажаючих ознайомитися з результатами його наукових досліджень яблуку ніде впасти! І голос його звучить впевнено: «Консерви з тунця, сухий харч щодня ‒ це нудно! Науково доведено, що коти, харчуючись одноманітною їжею, втрачають не лише апетит, а й інтерес до життя. Навіть лисіють! А кому до вподоби плешивий кіт? Потрібна постійна зміна смаків! Ситий шлунок ‒ щасливий кіт!»

Шльоцик залишився задоволеним уявним виступом і розробленими рекомендаціями. Аж муркнув у знак поваги до себе.

Тепер Арчик переповість усім домашнім ці важливі принципи взаємодії із Шльоциком, оскільки птах, на відміну від кота, уміє говорити не лише таємною мовою тварин, а й людською, і Шльоцик заживе у повній гармонії із власним і навколишнім світом.

‒ Агов, Арчику! Як справи? Усе на місці? ‒ поцікавився Шльоцик станом справ у сусідній кімнаті.

Папуга не відгукнувся.

‒ Друже, з тобою все гаразд? ‒ захвилювався кіт і поспішив переконатися, чи бува не сталося там якоїсь халепи?

Арчик, як виявилося, давно впорався із інвентаризацією власного майна і тепер ревізував Улянчині солодощі.

‒ Може, й мене пригостиш? ‒ поцікавився чотирилапий.

Папуга округлив очі:

‒ Скільки разів повторювати? Шоколад ‒ отрута.

Тільки тепер Шльоцик оцінив увесь масштаб виконаних Арчиком робіт: усі цукерки «Білочка» папуга устиг розгорнути, вийняти із них шматочки горішків і скласти в окрему купку, шоколад перенести до смітнички, а усі фантики розвісити на люстрі.

Кіт зачудовано розглядав яскраву гірлянду під навісною стелею:

‒ Ух ти! Як на Різдво!

Арчик від задоволення підняв пір'ячко на голові:

‒ Я знав, що тобі сподобається.

‒ Така краса не може не тішити, ‒ продовжував захоплюватися Шльоцик. Йому страшенно забажалося додати і свою родзинку у новий інтер'єр кімнати, але долучитися до такої цікавої справи завадила сорока. З вулиці через прочинену кватирку долинув її голос:

‒ Гей, хлопці! Виходьте уже бавитися. У Льоньки від постійного лежання штани у талії незабаром не будуть сходитися. Доведеться нові на резинці купувати!

Шльоцик мусив спрямувати власні думки у нове русло і попрямував надвір. Арчик вилетів слідом.

Сорока та її піддані уже чепурили Леоніда. Той виправдовувався:

‒ Думав, устану, умиюся, приведу себе в порядок…

‒ Як на мене, ‒ і так було нормально, ‒ попробував відстояти авторитет собаки Шльоцик, але білобока, вириваючи зайву волосину із Льоньчиного носа, продовжувала повчати пса:

‒ Мусиш постійно дбати про власну зовнішність. Ти ж не кіт, щоб усім у первозданній красі подобатися!

Арчик давно зауважив, настільки настирливою і зухвалою буває сорока, тому не змовчав:

‒ Я не дуже розбираюся у сороках, але чи не час їй на сповідь?

Сорока натяку не зрозуміла, тому нагадала, що зібрала підданих для гри у піжмурки, а не для того, щоб її довели до сказу. Жмуркою призначила одного з горобців. Той виявився новеньким, тому поцікавився:

‒ А коли вже можна буде відкривати очі?

Білобока, видно, не горіла бажанням витрачати час на вивчення із ним лічилки, тому пішла на поступки усій громаді і сама міцно стулила повіки.

«Котилася торба з високого горба.

А в тій торбі хліб-паляниця.

Кому доведеться, той буде жмуриться.

Один, два, три, чотири, п'ять.

Я іду шукать…» ‒ вигукувала сорока, поли усе товариство розбігалося і розлетілося хто куди.

Горобці запхалися у щілини попід дахом.

Льоня, як завжди, у будку. До речі, його й застукала жмурка першим.

А Шльоцика та Арчика сорока так і не знайшла, бо ті гунули до хати і зашторили вікна. Спершу вони хотіли «побити горшки», переодягнувшись в Улянчине вбрання. Але так захопилися процесом, що геть забули про все і всіх.