SOS-6. Кожна пригода — до мудрості дорога

Даремно Шльоцик так налякався поважного віку ‒ йому до нього було  так далеко, як до Києва на чотирьох. А все сорока з її характерними ознаками старості! Завжди та цікава до всього птаха приносить на своєму довгому хвості не те, що треба. От хоч би й із вибором імені для Ліліної доні. Як завела, усівшись на гребені даху:

‒ Скрекеке, Сантана, Крісанті, Ор Рішон, Есма. Крисандер…

Навіть Льоня не витримав:

‒ Тьху на тебе! Аж в голові деренчить від твого крику! Іди вже сюди!

Сорока образилася, однак стулила дзьоба і плавно опустилася на землю ближче до горобців. Так вони усі й сиділи, аж доки Шльоцик, захеканий і щасливий, примчав на їхнє зібрання.

Усі, мов саранча, налетіли на нього:

‒ Ну давай, розповідай!

Кіт відхекався, витер лапою спітніле чоло. Розтяг морду у щасливій посмішці:

‒ Улянка!

‒ Ура! Урра! Уррра! Зважили на мою пропозицію! ‒ тріумфувала сорока, впевнена у тому, що саме їй спало на думку присвоїти дівчинці таке красиве ім'я.

З нею не стали сперечатися ‒ справа невдячна, а відразу перейшли до другого питання повістки денної. Слово надали Леоніду.

‒ Як відомо, собака ‒ друг людини. А кіт, вважайте, брат. Тому на тобі, Шльоцику, лежить велика відповідальність за здоров'я та виховання Уляни Артемівни на основі кращих національних традицій українського народу.

‒ А чому як відповідальність, так відразу Шльоцик? ‒ обурився кіт.

‒ А хто у дім вхожий? Як ми, так відразу: «Киш!», ‒ порушили регламент горобці.

Льоня, мов і не чув репліки, вів далі:

‒ Перш за все, ти мусиш приносити з вулиці у дім тільки такі мікроби, які з раннього віку будуть підсилювати імунну систему Улянки, знизять ризик дитячої алергії, астми та вірусних хвороб.

Шльоцик уявив себе під мікроскопом Артема (розпластаний, пузом угору, на білому простирадлі), створив образ Лілі з величезною лупою в руці і йому стало смішно. Добре, що встиг прикрити свою морду лапою.

Настанови сороки були не менш важливими.

‒ Ти повинен стати взірцем для Улянки. За кожну дурницю будеш нести перед нами сувору відповідальність, ‒ і білобока для переконливішої мотивації вказала пальцем на ремінь, що опоясував її там, де мала б бути талія.

‒ Фізичні покарання і насильство караються законом, ‒ не забув нагадати сороці Шльоцик, ‒ однак, будьте певні, поганому свою дівчинку я не навчу.

І вусатий нянь, гордий своєю місією, поклавши праву лапу на серце, у присутності всіх членів добровільного товариства поклявся докласти максимум сил і терпіння у формуванні вдачі та здібностей Улянки.

Шльоцик, як ми уже знаємо, ніколи не кидав слів на вітер, і в усі періоди життя немовляти, часом і нецікаві, дотримувався обіцянки.

У перші місяці, коли крихітка спала майже цілодобово, Шльоцик теж мужньо спав. Пам'ятаючи, що котів прикладають до хворого місця, частенько умощувався ближче до голови Лілі, щоб молода матуся не забивала її усілякими страхами та переживаннями.

Коли Улянку годували, Шльоцик і собі порядкував на кухні. Коли дівчинку купали, старанно чепурився.

А коли малій минуло пів року, доклав немало зусиль, щоб навчити Улянку повзати. І саме це ходіння на чотирьох поєднало їх душі раз і назавжди, перетворивши Шльоцика на Улянчиного хвостика.

Удвох їм ніколи не було сумно!

Улянка, наприклад, навчилася відкривати дверцята шафи, і кіт допомагав їй вигортати звідти усе, що там лежало. Дівчинка пхала на звільнену поличку кота, мовляв «Лізь давай!», і Шльоцик впевнено, як танк, завойовув простір. Усілякі дурниці він виконував з особливим задоволенням, бо поруч із Улянкою почувався, мов за кам'яною стіною.

Зустрічаючись із друзями, кіт із насолодою розповідав їм про все, що стосувалося дитини. Разом вони раділи першому зубу, потім першому слову, а незабаром і першому кроку дівчинки.

‒ Діти ‒ наша радість! ‒ щоразу нагадував Льоня.

‒ Але ж відповідальність яка! Це вам не в мобілку пальцем тикати… ‒ цвірінькали горобці.

‒ Лягаю пізно, встаю рано, ‒ не без надії на похвалу промовляв Шльоцик.

Тільки сорока підозріло кліпала очима, аж поки одного разу не видала:

‒ По тобі й видно. Морда вже скоро трісне від великої зайнятості. Та не про це мова. Мене турбує процес конвергенції.

‒ Конвер чого? ‒ насторожився Леонід.

‒ Конвергенція ‒ процес, що призводить до формування схожих ознак у представників неспоріднених груп, ‒ надувши груди, пояснила птаха. ‒ У нашому випадку, в Улянки і Шльоцика.

Запанувала тиша. Всі чекали від сороки подальших пояснень, і та, витримавши паузу, перейшла до констатації фактів:

‒ Думаю, ніхто не стане заперечувати, що і вихованка і її наставник (сорока тицьнула пальцем на кота) однаково стрімко набирають вагу.

Зафіксувавши наведений аргумент подряпиною на дошці, продовжила: