SOS-3. Здоров’я нівроку, аби не муляло збоку

Тяжко Шльоцику було лише перші кілька днів. Боліла лапка… Важкий гіпс заважав поворухнутися… Тіло під ним зуділо, і коту, щоб хоч почухатися, кортіло запхати під нього бодай Ліліну спицю для в'язання.

Але скоро те минулося, і Шльоцик із насолодою став приймати турботливі «охи» та «ахи» від усіх, хто переймався його здоров'ям.

Ліля купувала йому усілякі делікатеси, заставляючи тарілочками та мисочками усю котячу їдальню, і годувала його ледь не з ложечки. Артем носив на руках до туалету і на свіже повітря подихати. Льоньчик на користь Шльоцика відмовився від вечірньої порції м'яса. Сорока для розваги принесла блискучу скляну кульку, через яку можна було споглядати світ за вікном у видозмінених формах. Горобці відгукувалися на кожне прохання хворого новими мелодіями хорового цвірінькання…

Але настав час, травмована кісточка зрослася, і Шльоцик позбувся гіпсового кокону на лапці.

У перший же день, не сказавши нікому ні слова, за звичкою припадаючи на одну з чотирьох кінцівок, він подибав знайомитися з Булочкою. Зробив це, врахувавши усі найкращі поради, надіслані йому читачами. І, о диво, кицюня прийняла його пропозицію лапи і серця. Навіть більше! Зауваживши його ходу, покликала дівчинку Таю, і та, посадивши їх обох у візочок, довго возила пухнастих асфальтованими доріжками фруктового саду!

«Що то за щастя, бути хворим! ‒ розмірковував Шльоцик, весело підстрибуючи дорогою додому. ‒ Усі тебе люблять, усі тебе голублять. А любові ніколи забагато не буває!». І сяяв котик від щастя, мов новенький мідний тазик.

Але за кілька десятків метрів від своєї господи, аби Льоня не спостеріг його перевтілення у болящого, перейшов на повільний крок. Так, шкандибаючи, і поплутав до хати.

Ліг Шльоцик, як радили у лікарні, по феншую, але не у своєму лежаку, а посеред дивану і відразу заснув міцним здоровим сном. Йому снилася Булочка, кульбабки, білокрилі метелики… Тільки коли бджола увірвалася у ті видіння, прокинувся і замахав щосили усіма чотирма лапами, щоб не вжалила…

Прокинувшись остаточно, потягнувся і, протерши лапою очі, зауважив на білосніжній ковдрі брудні плями від своїх немитих п'ят. Спробував відшкрябати, але тільки дужче їх розмазав по тканині.

Потім махнув лапою:

‒ Нічого страшного. Ліля випере.

А згадавши її турботливі руки, помчав на кухню, щоб перевірити, чи не забула вона випадково залишити для нього обід? Ні, не забула! І хоч їсти Шльоцику не хотілося, від нудьги він ум'яв усе, що було в мисочках на його скатертині-самобранці.

Потім відкрив холодильник:

‒ Та тут і лампи Алладіна не треба. Рибка є. Сардельок та ковбасок достатньо. Термін придатності на пакетах зі сметаною не вийшов.

Потім звернув увагу на білу каструлю:

‒ А що у нас тут?

Підняв кришку, запустив лапу в ємність і витяг з борщу запашну гомілку. Відмовитися покуштувати у нього не вистачило сили… Та й була б на те причина! Он ще є для Артема салат з кульбабки.

Задоволено муркочучи, заглянув у морозильну камеру:

‒ Котлетки, м'ясо в наявності. Гарна господиня моя Ліля, нічого не скажеш.

Закінчивши ревізію харчоблоку, повернувся у вітальню. Підлогові ваги Артема для зважування тіла по-змовницькому підморгнули Шльоцикові темним екраном, і той знічев'я вирішив скористатися їх послугою. Але кілограми, які котик встиг наростити на собі за період лежання з пошкодженою лапою, блимнули на нього злими червониим цифрами!

‒ У всьому винні ноги, ‒ скрушно зітхнув, усвідомивши загрозу ожиріння і відразу ж заходився вирішувати проблему зайвої ваги.

Спочатку зробив розминку поворотами голови та тулуба. Кілька хвилин витратив на присідання, а тоді заходився боксувати крісло-мішок. І тут Шльоцик, мабуть, перестарався, бо шов ближче до підлоги несподівано розійшовся, і наповнювач із спіненого пінополістиролу обліпив вусату морду боксера. Кіт ледве очі продрав…

До повернення Ліни та Артема невдаха приховував сліди від заподіяної шкоди. Пухирці наповнювача розіпхав по закутках, розірваний шов замаскував, а сам ліг у свій лежак із невинною міною на всю мармизу.

О пів на восьму Ліля та Артем повернулися додому.

‒ Вибач, Шльоцику, що затрималися, ‒ заглянула Ліля до вдавано сонного розбійника.

‒ Сумував без нас? ‒ Артем почухав кота за вушком. ‒ Ось ми тебе розважимо. Зачекай-но ще трішки, а то ми такі голодні!

Шльоцик не нагадував про себе, як це любив робити раніше: ні тоді, коли його Ліля та Артем перевдягалися; ні тоді, коли бовталися у ванній; ні тоді, коли розігрівали вечерю… Він вдавав, що тренує силу витримки.

Тільки котячі вуха уважно прослухалися до ходу розслідування про зникнення гомілки з борщу:

‒ М'ясо пропало з каструлі…

‒ Та ти що?

‒ Артеме, ти його ще вранці, виходить, поцупив? Міг би сказати, я б більше відварила…

Шльоцик примружив очі, вдаючи, що засинає.

Нарешті, закінчивши трапезу, Артем вийшов з кухні і з розгону плюхнувся у крісло.