SOS-2. Золото не говорить, та багато творить

Шльоцик вкотре переглянув усі надіслані йому повідомлення, листівки та малюнки від бажаючих дати йому добру пораду. А таких було немало!

Працівники відділення №9 «Нової пошти», послугами якого користувалися Ліля та Артем, навіть втомилися приносити кореспонденції та бандеролі, адресовані коту. Але ж виконана робота була того варта! Слушні зауваження всіх, хто отримав сигнал SOS-1 від Шльоцика, допомогли йому позбутися тієї самозакоханості, про яку йому навіть згадувати, чесно кажучи,  було соромно.

Однак, аби не повторювати власних помилок, котик час від часу повторював вивчений урок. А повторивши, мчав до найкращого друга ‒ Льоньчика.

От і сьогодні, опрацювавши дорогоцінні для нього документи, Шльоцик солодко потягнувся, розім'яв після тривалого перебування у незручній позі хвоста і підстрибом гайнув з хати.

Але не був би він котом, якби бачив тільки доріжку під лапами!

За металевим парканом із кованими стовпчиками на тротуарному бордюрі сиділа кицька. Але яка красуня!

Як відомо, коти розрізняють лише п'ять кольорів: зелений, сірий, голубий, фіолетовий та жовтий. І, можливо, прекрасна незнайомка через це котяче бачення світу видалася Шльоцикові диво-хмаринкою з дитячим виразом обличчя. Пізніше образ цієї кралі з унікальними притиснутими до голови вушками, її кругла мордочка з набивними щічками, її величезні очі переслідували кота і вдень, і вночі. А тієї миті Шльоцик навіть забув, куди так поспішав. Він присів за кущем хости і вирішив за будь-яку ціну довідатися, хто ця красуня і де вона мешкає.

І доки кицька ніжилася проти сонечка, мрійливо примружуючи очі, кіт не ворушився у своїй засідці. Він навіть не зважав на розгніваних комах, яким чомусь не сподобався живіт Шльоцика поверх новозведеного мурашника. Кіт мужньо терпів їх укуси, і тільки коли киця нарешті рушила з місця, полегшено зітхнув і пошкріб лапою найболючіші місця на пузі.

Незнайомка гуляла набережною Ворскли, а Шльоцик перебіжками слідував позаду. Він залягав у заростях прибережної осоки, по-пластунськи просувався між сухими гілочками минулорічної череди. І та причепа рясно наділила його своїми плодами-реп'яшками. Клиноподібні, майже плоскі сім'янки вчепилися своїми щетинками у його густе шовковисте хутро, від чого Шльоцик став схожим на старого їжака, але з хвостом-довбешкою.

Нарешті кицютка у глибокій задумі зупинилася перед заквітчаним тюльпанами двором. Шльоцику спало на думку, що вона, як і його Ліля, любить квіти (Артем часто дарує їй як не троянди, так орхідеї), і він вирішив, що найзапашніша жовта кульбабка стане в нагоді у відповідальний момент знайомства. Аби краще принюхатися до купави, встромив голову у дикий молочай, і в ту ж мить мало не нявкнув від несподіванки ‒ розгнівана бджілка, що зосереджено збирала солодкий нектар, вжалила невдаху у самісінький ніс!

Якби ж то Шльоцик мав люстерко ‒ у колючках та реп'яхах, з довбнею замість хвоста та синьою сливою на місці носа, з кривою посмішкою через ту пухлину ‒ він би нізащо не наважився, хай і з кульбабкою в лапах, показатися незнайомці! Бо коли він несподівано виріс перед кицькою, та з переляку зашипіла на його подобу і так дременула до свого двору, що аж смуга лягла!

Шльоцик прислухався. Хтось у дворі заспокоював втікачку: «Ти чого така налякана, моя Булочко! Моя хороша! Моя гарнюня! Ходи до мене».

Кіт зазирнув одним оком у шпаринку. Миловидна дівчинка обіймала та ніжила предмет його захоплення. І хоч у Шльоцика чесалося, свербіло, нило усе тіло, він почувався щасливим, бо знав, де живе киця з найкрасивішою у світі кличкою. І він цілісіньку дорогу додому смакував її ім'я: «Бууулочка!»

Вдома Шльоцика ледве впізнали. Сорока мало з гілки не впала, угледівши ще здалеку дивну істоту, що плигнула у двір через паркан. Льоня погрозливо гавкнув, відразу не ідентифікувавши рідного кота. Горобці й поготів дружною зграйкою пурхнули у бузкові зарості…

Ліля при його появі від подиву округлила і без того великі очі, а потім заходилася вичісувати перебендю. Шльоцик мужньо терпів, коли гребінець скуб його вимучене тіло. Навіть дозволив Артему вирізати ножицями кілька найбільших реп'яхів, що ніяк не хотіли вилазити із його густої шуби.

‒ І де тебе носило? ‒ допитувалася Ліля, вимиваючи подушечки його лап.

Було лоскотно, але Шльоцик уперто мовчав. Чхав лише довго, коли його ніс намастили кремом із гідрокортизоном. Таку важку назву лікарського препарату кіт вирішив запам'ятати про всяк випадок, хоча всім аптекарям дав би пораду вигадувати більш прості слова.

Викупаного та висушеного Шльоцика нарешті залишили відпочивати. От тільки кіт сам собі не давав спокою. Він знову і знову повертався думками до однієї і тієї ж теми: «Чим вразити Булочку? Як завоювати її прихильність?»

Йому спало на думку, що дівчатка цінують вправність і фізичну силу. Не раз переконувався у цьому, спостерігаючи за розвитком подій на екрані телевізора чи монітора, коли Артем і Ліля переглядали фільми у мережі «Інтернет». Тому наступного дня Шльоцик вирушив на пошуки місця для подвигу у районі проживання Булочки. Адже все героїчне він чинитиме лише заради неї!

На думку Шльоцика, йому вельми пощастило: неподалік від дому, де жила Булочка, знаходився силовий трансформатор. Разом із металевим риштуванням він був закріплений над просторим майданчиком. Біля чотирьох бетонних блоків, на яких тримався цей електромагнітний пристрій для перетворення напруги і струму, можна було влаштувати своєрідну арену для демонстрації вправності і фізичної сили.