SOS-1. Над товаришем не смійся, бо над собою заплачеш.

Чи доводилося вам бачити сумного кота? Вірніше, ображеного кота? Якщо ні, то погляньте на Шльоцика. Похмурий, нещасний… По-іншому і не скажеш.

А ще вчора він був найщасливішим у світі улюбленцем своїх батьків. Хоч вони у нього й не чотирилапі і не мають хвостів, все ж таки своєю мамою Шльоцик вважає Лілю, учительку гімназії №23, а татом ‒ Артема, спеціаліста з інформаційних технологій. Скільки й пам'ятає Шльоцик, вони називали його синочком, мили та вичісували, купували для нього найсмачнішу їжу і привозили гостинці із села, де жили, як думав кіт, його дід з бабою.

Коли Ліля та Артем ішли у справах чи вирушали за межі міста, котик завжди залишався вдома і з нетерпінням чекав на їх повернення. За хорошої погоди навіть зустрічав біля воріт свого приватного будинку.

І сьогодні Шльоцик сидів біля дому, очікуючи ситного молока від виробника під назвою «Корова». Десь там у селі працює ця диво-фірма, яка приємно вражає якістю продукції. І не лише молоко, а й сир та сметана, яку привозили Ліля з Артемом від «Корови», були набагато калорійнішими від придбаних в АТБ чи якомусь дорогому супермаркеті.

Але те, що привезли вони із села сьогодні, ні в які ворота не лізло!

Ліля вийшла з салону легкового автомобіля з волохатим собачам на руках. До того ж, намагаючись його заспокоїти, ласкаво називала те лихе створіння милим і гарненьким. Навіть пакети з гостинцями з багажника не вийняла! Добре, що Артем, спасибі йому, не забув про них!

Шльоцик був настільки вражений поведінкою Лілі, її зрадою по відношенню до нього, що подумав було залишитися надворі. Але вчасно оцінив ризик втратити приватну власність (лежак, підстилку, посуд, улюблені іграшки) і в останню мить передумав, протиснувшись у двері.

Артем поспіхом пригостив Шльоцика шматком домашньої ковбаси від бабусі, але кіт навіть не подумав задовольнити свої смакові рецептори. Він спостерігав за псом, якого тепер вважав своїм конкурентом.

«Ага, боїться мене! Бач, як зіщулився!» ‒ радів кіт і для того, щоб здаватися ще більшим і страшнішим, настовбурчив шерсть, надув і без того великий пухнастий хвіст. Мимохіть глянувши на своє відображення у дзеркалі, аж сам себе не впізнав: великий і чорний, тільки розкосі очиська горять холодно та гострі зуби біліють хижо… Сам би злякався, якби не знав, хто це…

Ліля нарешті помітила кота:

‒ Та не лякай малого, Шльоцику!

«Нічого собі! Малого! Кілограмів три живої ваги,» ‒ образився кіт.

На превеликий жаль, Ліля, як і всі люди, не вміла читати думок і нявкати теж не вміла. Шльоцик це знав і часом шкодував, що у школах досі не впровадили вивчення котячої мови. Треба буде петицію створити з вимогою вдосконалити навчальний план середньої школи і розмістити її на сайті президента, щоб виправити цей вагомий недолік у системі сучасної освіти.

Зазвичай, повернувшись із гостин, Ліля викладала із пакетів та сумок привезені продукти у холодильник. Сьогодні ж вона навіть не згадала про цю надважливу справу, а зосередилася тільки на привезеному нещасті у вигляді сіроманця. Сіроманцем Шльоцик прозвав песика за колір шерсті, скуйовдженої, в остюках та дрібних соломинках.

Кіт похмуро спостерігав за тим, як Ліля, наповнивши ванну теплою водою, покликала Артема, і вони удвох заходилися купати нечупару. Артем притримував цуцика, Ліля лагідно, як досі зверталася тільки до Шльоцика, умовляла його:

‒ Не лякайся, любий. Ми тебе викупаємо, будеш чистенький, будеш гарненький…

«Ага, не поможе пану мило, коли чорний, як кадило, ‒ злився кіт. ‒ Тільки шампунь даремно переведуть».

Мокрого песика Ліля заходилася витирати Шльоциковим рушником, від чого коту зробилося млосно. «Ой, не спроста мені снився цієї ночі такий поганий сон. Біда прийшла у наш щасливий дім», ‒ стогнав він, споглядаючи цю картину. А коли Ліля взялася сушити песика своїм феном, кіт остаточно увірував у пророчі сни.

Після сушіння собаку вичесали гребінцем. Його шерсть виявилася напрочуд густою і приємною на колір. От тільки хвіст так і залишився нікудишнім. Не хвіст, а якась коротка качалочка. «Тьху ти! І сором прикрити нічим!» ‒ глузував Шльоцик і уважно прислухався до розмови, щоб не пропустити чогось важливого. Як виявилося, недаремно вуха нашорошив: кличку куцохвостому добирали. Зупинилися на Леонідові.

«Ну що ж, Льонька, бережися! Я тобі покажу, хто в домі господар!» ‒ подумав кіт. Затим мовчки взявся за вечерю.

На зло, щоб не залишилося навіть крихти, з'їв усю ковбасу, сухий корм, що був у мисці, випив молоко. Навіть блюдце вилизав! Потім посунув до лежака і улігся, розкинувши усі чотири лапи і хвіст так, щоб не залишилося вільного місця.

«Хай тільки попробує підійти!» ‒ міркував, умощуючись зручніше.

Та виявилося, перейматися цим було не варто. Його котяче самолюбство тішила б спроба собаки притулитися бодай до краєчка лежака. Але ж ні! Артем замовив цьому псу окрему квартиру! Так-так, не собачу конуру, як у сусідського Барбоса, а будку з передбанником та внутрішньою утопленою кімнатою із силіконовою шторкою на вході. З дахом із бітумної черепиці, з дерев'яною підлогою…

Коли це архітектурне диво привезли і встановили у їхньому дворі ближче до гаража, кота ледве параліч не розбив від заздрощів. І Шльоцик дав собі слово зробити все можливе і неможливе для того, щоб довести Лілі і Артему недоцільність перебування собаки на їхньому утриманні. «Яка з нього користь? А які витрати! Та він нам і вуха пооб'їдає, доки виросте до розмірів внутрішньої кімнати! Треба вигадати щось таке, щоб і духу Льончиного у дворі не було…» І кіт цілісіньку ніч ламав собі голову, вигадуючи усілякі капості для того, щоб позбутися собаки.