Забава

Хочеться кричати, коли Цар Воронів каже, що в мене нічого не вийде. Наче без нього я не здогадалася б про це. Так відчайдушно гнала від себе всі ці думки, доки добиралася до привалу, а він просто прилетів й все зіпсував. Це якесь прокляття. Справжнісіньке прокляття.

– Так чи не так, але шляху назад у мене немає, – відповів я. – Тож не говоріть про це, особливо якщо вам нічого запропонувати.

– Мені є що вам запропонувати. Вихід із тієї ситуації лише один: убити мене й принести вашому батькові мою голову. Для вас це найменше зло.

Ну, ким треба бути, щоб наважитися на таке? Яким чудовиськом треба стати, щоб і справді побажати вбити іншого, відрізати йому голову й кудись забрати? І головне – невже, подібна до моєї, причина може бути гідним виправданням подібного гидкого вчинку?

– Це того не варте.

Цар застигає й дивиться на мене, як баран на нові ворота. Невже я сказала щось неправильне? Невже він вважає, що вбити когось заради повернення в таке місце до таких людей – це правильно?

– Чому?

– Що “чому”?

– Що ви маєте на увазі, кажучи “Це того не варте”? – Цар Воронів хмуриться. – Хіба ви не хочете повернутись додому?

– Не хочу, – відповідаю я, але сумніваюся. – Не знаю. Не впевнена. Після того, що сталося мені там робити нічого, так що я туди не повернуся. Вони мене зрадили, то нехай тепер мучаться.

– Це безглуздя – влаштовувати таке через зірвані заручини, – відповідає він.

– Та як ви взагалі дізналися про заручини та про те, хто мій наречений?!

– Я – Цар Воронів, мені все відомо, – ухильно каже, й мені на думку спадає щось зовсім недоречне в цій ситуації. 

До чого ж безглуздо його звуть. Цар Воронів. Воронів. Цар. Одне ще виправдане – він перетворюється на ворона, а тому цілком розумно. Але цар. Над чим він взагалі царює? Ніколи не замислювалася про це, а зараз, розкинувши мізками, розумію, що ні над чим він, чорт такий, не царює, окрім як над своєю дурною чорною вежею в Чорногрізді.

– Чом у вас ім’я таке недолуге? – запитую я, кинувши в кущі залишки трапези. – Вас так при народженні назвали Царем Воронів, чи ви самі це собі вигадали?

Що ж, це було не дуже ввічливо. Напевно, мені не варто було його задирати, як би чогось поганого не сталося.

– Каран, – тихо каже він. – Це моє ім’я. А Царем Воронів уже потім називати стали.

– Каран. Файне ім’я, – я киваю. – А я – Забава.

– Знаю. Всі знають, як звуть старшу князівну Краю Птахів, – на обличчі Карана гірка скороминуща посмішка, він опускає погляд й відвертається до річки.

Знов панує тиша, в якій мене добивають важкі думки. Найбільше мені хочеться просто взяти й зникнути. Можливо, втекти до Яві, або на той летючий острів, який випадково створила парочка безладних магів. Аби виявитися якомога далі від сестрички, мого зрадника-нареченого й від батька заодно.

На очі знову навертаються сльози, варто лише подумати про Вірнуша. Він клявся мені в коханні, казав, що йому потрібна лише я одна. І що ж зробив? Він зрадив мене. Зрадив й зганьбив на очах у всіх. У послів інших держав, придворних та багатьох інших важливих гостей. Після такої ганьби я просто не можу повернутися додому. Що вони всі думатимуть? Що князівна, підібгавши хвіст, як побитий песик прибігла назад?

– Ні, я не повернуся, – я встаю на ноги й кидаю короткий погляд на Карана, який теж піднявся, майже почав щось говорити. – Після такої ганьби я не можу повернутись, як ви не розумієте? Навіть якщо я уб’ю вас, нічого не зміниться. Вірнуш зганьбив мене, й цю ганьбу вашою кров’ю змити не вдасться. Знаєте, про що всі ці князьки скажуть? Що навіть переможницю Царя Воронів змусили приповзти додому, скулячи, як побите собача.

Він хмуриться, нічого не відповідає.

Я підіймаю з землі лук, збираю свої нечисленні пожитки до сумки й кріплю все до сідла.

– Куди ви поїдете? – запитує Каран.

– Не знаю, – відповідаю я, знизавши плечима й залізши в сідло. - Геть поїду звідси. І вам раджу вчинити так само.

– Ви справді збираєтеся це зробити? Кинути виклик стародавньому пророцтву? – він дивиться на мене, як на божевільну.

– Не хочу я вас вбивати, – я усміхаюся. – І не стану. Так що летіть до себе в чорну-пречорну вежу, а я поїду кудись якомога далі звідси, щоб вже точно не потрапити в лапи моєму батькові.

– Вам варто подумати двічі, перш ніж вирушати в таку небезпечну подорож, – Каран береться за вуздечку й не дає від’їхати. – Можливо, простіше для вас змиритися з тим, що трапилося, й не боротися з долею? Ніхто не знає, що станеться, якщо ви відмовитеся виконувати пророцтво.

– Що ж, у такому разі я спробую дізнатися. Прощавайте, Каране. Дякую, що нагодували. Риба була дуже смачною.

Я дістаю з кишені Золоте Перо та розсікаю їм повітря. Дзвенить магія, але Каран все ще дивиться на мене. Хоча...

– Чому не спрацювало? – здивовано видихаю я, глянувши на мій артефакт й знову роблю трюк, який знову не приносить жодних результатів. – Як так?

– Ймовірно, через пророцтво, – відповідає Каран. – Моя магія на вас не діє. Я не зміг вас знайти, тільки свій лук.