Каран

Щойно князівна Забава з Великого Гнізда, обрана пророцтвом, веліла мені засунути пророцтво під хвоста й заявила, що виконувати його не збирається. Вухам своїм не вірю, вона й справді щойно це сказала. Наче пророцтво справді можна так легко не послухатися й зробити, як душа хоче. Втім, князівна пишається своєю витівкою, притискає до себе мою зброю й гнівно дивиться, ніби так і чекає, коли я за нею з різкою поженуся. Не дати не взяти, шкодливе дитя, що має намір захищатися до останнього.

Я навіть слова вставити не можу, бо здається, що Забава розкричиться зараз й шпурне в мене чимось. Моїм же луком, наприклад.

Навколо нас панує тиша, тільки річка бринить, кінь пирхає й переступає з ноги на ногу. І в цьому мовчанні я несподівано чую, як бурчить голод у животі князівни. Вона ніяково коситься у бік свого коня, й погляду на мене не підіймає.

– Ви взяли із собою припаси? – питаю я, вдивившись у її обличчя.

– Ні, – бурчить вона, зосереджено розглядаючи свої чоботи. – Не здогадалась.

Вона не здогадалася взяти з собою запаси? Що ж, цілком очікувано.

Мої думки про те, яке дитя ця князівна, перериває несподіваний й тоненький схлип. Немов котя жалібно пискнуло. Княжна схлипнула ще раз і ще. На траву впали сріблясті сльозинки й блиснули у світлі ранкового сонця. Жалюгідне, сумне видовище. Ця дівчина мала стати княгинею Краю Боліт та Краю Птахів, й тепер, через власну дурість, опинилася тут.

Годі уже. Мені надто шкода її, щоб зараз вичитувати чи насміхатися. Хоча Коляда смакував би те, що відбувається. Він би неодмінно знайшов сотню глузувань й кпин із цього приводу. Та й справді ситуація смішна. Вкрасти чарівний лук додумалася, а взяти з собою хоча б червиве яблучко – ні.

– Годі вам плакати, – кажу, й веду рукою в повітрі, відчувши під водною гладдю пару великих рибин.

Незабаром вони вже підіймаються в повітря, безпорадно тріпаючи хвостами й роззявляючи роти. Магія очищає їх від луски та кишок, підсмажує зсередини. Подумати тільки – я, Цар Воронів й повелитель Чорногніздя, використовую свій дар, щоб нагодувати того, хто має бути моїм найлютішим ворогом. Важко цьому повірити. І не мені одному, схоже, бо князівна теж дивиться здивовано, недовірливо.

– Сідайте, – відповідаю на її шокований погляд, й за допомогою магії насаджую обидві рибини на палиці, щоб було зручніше їсти. – Бачу, що вам це потрібно зараз.

– Дякую вам?..

Княжна Забава вимовляє це з якоюсь несміливою інтонацією. Вона сідає на землю, підібравши під себе ноги, й відкладає лук убік.

Ми їмо мовчки. За всіма правилами пристойності мені варто почати говорити, але не уявляю, про що ми могли б спілкуватися з такою, як вона. Безтурботне дитя, яке з власної дурості потрапило в неприємності й разом з тим втягнуло в них мене, прирікаючи на ганебну смерть від рук дівчини, що навіть лука тримати не в змозі.

– Вам подобається риба? – питаю я, щоб хоч якось порушити задушливу тишу.

Княжна підводить на мене погляд й тихо відповідає:

– Так.

А потім знову тонко схлипує й починає плакати, опустивши голову. От уже не знаю, як князь Журило виховував дочок, але впорався він із цим дуже погано. Що користі плакати над політичним рішенням? Так, правителям не завжди доводиться робити те, що хочеться. Мені не завжди хотілося стати царем, але така моя доля. А княжна Забава мала багато років, щоб змиритися й витримати свою долю. Але вона, як і всі молоді, занадто запальна.

Проте я розумію, її серце розбите. Тільки від великої образи хтось такий як вона може схопитися за лук, пов’язаний з пророцтвом про вбивство.

– Не плачте, – говорю я. – Все буде добре, коли ви вб’єте мене. Повернувшись до палацу з моєю головою, ви назавжди отримаєте славу та повагу. І зможете вибрати нареченого, якого забажаєте. У Наві є набагато вигідніші партії, ніж князь Краю Боліт. Наприклад, у Тридесятому царстві...

– Не буду я вам голову відрізати! – перебиває князівна, мало не впустивши снідання. – Та яка нормальна людина іншій відрізатиме голову, щоб з нею кудись заявитися?! За кого ви мене маєте?

– Все тіло ви в сідло не звалите самі, та й дивно це буде, якщо ви у таку далеку дорогу вирушите з трупом. Куди розумніше відрізати голову.

– Я не відрізатиму вам голову, не вбиватиму вас і... не робитиму щось подібне!

– Але у вас іншого способу повернутись додому немає.

– Не хочу додому, – вона супиться, підібгавши губи. Немов на підтвердження своїм словам хитає головою, й бубонить: – Ні. Додому не хочу.

– У вас іншого виходу нема. Справді, князівно, невже ви вважаєте, що зможете вирушити куди завгодно? – від однієї думки про це мені стає смішно. – Наодинці? Без охорони?

– У мене є артефакт першого пера, з ним далеко зайду, – відповідає князівна Забава – по її очах бачу, що розмова неприємна та образлива. – І ваш лук теж. У мене два сильні артефакти першого пера, це щось таки означає.

– Якщо дати домовику меча, від цього він не стане воїном. Не зліться, але хоч ви вся обкладетеся магічними артефактами, нічого не вийде, – я випльовую в бік риб’ячу кістку, й коли знову повертаюся до князівни, її гнів очевидний.