Забава

На світанку виїхавши з лісу й переконавшись, що довкола нікого немає, а погоню не послали, я вирішую зробити привал, й зупиняюся на березі річки. Перш ніж шукати міст, треба добре відпочити – мені та й коню. Тому розпрягаю його, прив’язую до дерева й дістаю з сідельної сумки карту, а з-за пазухи Золоте Перо. Лук Царя Воронів лежить поруч, як і сагайдак зі стрілами, але поки мені в них немає потреби.

– Що ж мені забажати? – запитую я, задумливо оглядаючи карту. – Для першої пригоди треба щось особливе.

Веду пальцем по карті континенту. Окреслюю море та гори Чорногніздя, розглядаю, якісь міста. Переді мною відкривається цілий світ. Я хоч всю Нав можу об’їхати, але зіткнувшись із цією можливістю, розумію, що не знаю чого хочу. Неначе на зло.

Я кошусь у бік Чорного Пера, суплюся.

– Що за дурну назву він дав своєму луку? Хто міг вигадати таку ідіотську назву чарівному предме... Авжеж, – опускаю погляд на перо в руці. – Сказала князівна, яка назвала свій артефакт Золотим Пером. Чиє б нявчало. Що ж, відсутність фантазії – це зовсім не вирок, чи не так?

Мені хочеться говорити. Ховаю перо назад за пазуху, й пускаюся в розлогий монолог, єдиний слухач якого – давно сплячий кінь, та сонце, що сходить. Карту тріпає ранковий вітерець, як і моє волосся.

Я замовкаю, залишаюся в дзвінкій тиші. А потім сама не помічаю, як починаю гірко-гірко плакати. Чому вони так зі мною вчинили? Чому сестра мене зрадила? І чому батько так жорстоко вчинив, знаючи, про що я завжди мріяла?

– Це неправильно! – крізь сльози вигукую я, схопившись на ноги й копнувши камінь у річку. – Це все неправильно! Так, як таке могло статися? Це нечесно! – у гніві схоплююся на ноги, продовжуючи кричати: – Так нечесно! Нечесно! А-А-А-А-А!

Завжди й у всіх казках добрий молодець, що врятував князівну чи царівну з рук страшного чудовиська, одружується з нею, й вони живуть разом та добра наживають. Але тут…

– Де моє “довго та щасливо”?! – у гніві я заливаюся сльозами ще дужче. – Де моє “жили-поживали та добра наживали”? Всі ці казки – суцільна брехня! Ненавиджу!

Хапаю ще один камінь, й жбурляю в річку:

– Ненавиджу Вірнуша!

Він булькає та зникає у воді, пустивши кола. Я хапаю ще кілька і продовжую кидати, прикрикуючи на кожен:

– Ненавиджу батька! Ненавиджу Тішку! Ненавиджу! Усіх ненавиджу! Щоб їм разом із палацом провалитися!

Позаду мене раптово лунає гучне й гортанне каркання. Не вороняче – воронове. Їх легко розрізнити.

Обертаюся й справді – на камені неподалік сидить великий чорний крук. Птах, безперечно, красивий – масивний, з синювато-чорним пір’ям. Чорні очі блищать, а сам ворон дивиться уважно, клацає великим чорним дзьобом, та пір’ям шурхотить.

Я втираю рукавом сльози, але ті знову у два струмки течуть, й схлипування вже не схлипування зовсім, а скиглення, як у цуценяти побитого. І на все це дивиться цей жахливий, пихатий птах.

– На що вирячився?! – кричу я, стиснувши пальці в кулаки. – Забирайся! Геть лети, тут нема на що дивитися!

Але крук не рухається з місця.

– Я звеліла тобі забиратися геть! – кидаю в нього камінь, але ворон тільки злітає, щоб я схибила, й знову на камінь сідає, продовжує дивитися.

Я хочу ще один камінь підібрати, й цього разу жбурнути сильніше, але погляд падає на лук. Хапаю його, витягаю з сагайдака стрілу й цілюсь у ворона, скрикнувши:

– Даю тобі шанс полетіти, дурна курко! Якщо життя цінуєш своє куряче – забирайся, я тобі наказую!

Але ворон не рухається, сидить рівно, навіть крилом не веде. Руки починають тремтіти. Лук важкий, тятиву натягнутою тримати складніше, ніж я думала.

– Ну, лети! – я намагаюся ногою його прогнати, руки від натягнутої тятиви починають боліти, а від тяжкості Чорного Пера ще й тремтіти. – Лети! Або я тебе підстрелю! Не віриш? Я точно тебе підстрелю!

Крук тільки дзьобом клацає та видає довге, протяжне “Кр-р-ра!”. Ну чому? Чому все сьогодні складається не так, як я хочу? Чому моя мрія не здійснилася? Чому Вірнуш мене зрадив? І чому сестра йому потурала?! Весь світ неначе проти мене обернувся! І навіть дурний крук не летить, скільки його не проганяй! Неначе на зло. Наче все тепер буде на зло.

Лук такий важкий, що руки самі собою опускаються, але мені все одно. Я дозволяю і йому, і стрілі вислизнути з рук, упасти на траву. А потім і сама на траву опускаюся, закривши обличчя й починаю гірко плакати з новою силою.

– Що ж ви накоїли, князівно, – раптово лунає сповнений смутку чоловічий голос, і я злякано скидаю голову.

На камені, де крук сидів, тепер сидить чоловік. Одяг на ньому весь чорний, але видно – дорогий, добротно пошитий. Чорне волосся довге, але чисте, а обличчя без натяку на бороду. І обличчя його… обличчя мені знайоме. Я бачила його напередодні, у срібному блюді.

Але тепер Цар Воронів зовсім не десь далеко-далеко. Ось він тут. Сидить на камені, схрестивши руки на грудях, й суворо на мене дивиться, звівши докупи чорні брови. Так на мене востаннє батько дивився давним-давно: у дитинстві, коли я у його кабінеті шкоди наробила.

Я відразу ж хапаю лук й відстрибую убік. Невже він справді відчув, як Чорне Перо взяли? І невже він і справді прийшов сюди, щоб... битися зі мною?