Забава

Крадусь у темряві коридорів палацу, користуючись незнанням, у якому знаходяться й батько, й Тішка, й дружинники. І тільки зараз до мене доходить повною мірою, якого лиха наробила всього за кілька годин. Відкинула присягу Вірнуша, та ще як відкинула – з гуркотом, жбурнувши кубок об підлогу, та ще й накричала. О, щоб мене! Я накричала на князя сусідньої держави!.. Але далі – більше. Тому що одне діло нелюбого нареченого послати, й зовсім інше – зробити те, що я наробила.

Викрала Чорне Перо. Доленосний лук, за допомогою якого судилося комусь із нашого роду вбити Царя Воронів, тепер належить мені. І зробила я це зовсім не для того, щоб вислужитися перед батьком. І зовсім не тому, що хочу стати героїнею, врятувати весь світ від лиходія з пророцтва.

Раз Тішка принизила мене, вкрала мою мрію про кохання, як у матері з батьком, нехай насолоджується триклятим Вірнушем й терпить хоч сотню його дружин та наложниць. Я ж житиму життям, про яке вона завжди мріяла. Але для цього мені потрібен чарівний лук, що завжди пускає стрілу точно в ціль. Мені потрібен лук Чорне Перо. І я точно не збираюся вбивати Царя Воронів – кожен дурень знає, що після смерті творця такий артефакт обернеться простим пером. Якщо це станеться, плакали мої пригоди. До того ж поки я не помру, лук належатиме мені. А це означає, що цей зрадник, навіть одружившись з моєю безмозкою сестрою, не отримає лука, не стане героєм й не житиме у пошані. І пророцтво не дасть убити мене, якщо хтось захоче відібрати Чорне Перо.

Покуштуйте дулі з маком, родичі! Пригоди чекають на мене!

Прокрадаюсь у свої покої, тріумфуючи. Але радощі закінчуються, коли я бачу, хто тут сидить.

– Бачу, зухвалості вам трьом не позичати, раз після того, як принизили мене при всіх, сидите тут, – шиплю я, переводячи погляд з батька на Тішку, а з Тішки – на Вірнуша.

– Забаво, вислухай мене! – скрикує Тішка, скочивши на ноги й притиснувши до грудей тремтячі руки. – Прошу, не відвертайся від мене, я тобі не ворог!

Батько хоче щось сказати, але погляд його наштовхується на те, що в мене за спиною. І він схоплюється на ноги слідом, злякано закричавши:

– Що ти наробила, дурне дівчисько?! Ти хоч розумієш, що скоїла?

– Ах, ти про мою нову зброю? – я розправляю плечі та посміхаюся. – У пророцтві сказано, що будь-хто з нашого роду може взяти цей лук. Ось я й узяла. Право на нього є у кожного з нас.

Вони завмирають. Вірнуш дивиться на мене, роззявивши рота. Правильно, дивись, як виглядає переможниця. Не бачити тобі перемоги над Царем Воронів, як власних вух! Тішка злякана навіть більше, ніж її майбутній чоловік здивований.

– Боги! – батько хапається за голову. – Що ти наробила, дурна голова?! Ти розумієш, що його не віддати й не передати назад? Розумієш, що тепер маєш битися з… ним?

– І, якщо вірити пророцтву, я переможу, – відповідаю я.

– У тебе в долі не написано! – встряє Вірнуш, скочивши на ноги. – Немає у твоїй долі смерті Царя Воронів!

– А тепер, виходить, буде! – я посміхаюся, діставши з кишені перо із чистого золота – мій магічний артефакт. – Головне, що тобі лук не дістанеться, клятий зраднику! Але не сумуй. Зрештою, у тебе буде моя сестра.

– Забаво, прошу, вислухай хоч мене! – кричить перелякано сестра. – Я все поясню!

– Вислухати? Тебе? Ти вкрала найщасливіший день у моєму житті! У Наві тисячі чоловіків, але ти обрала саме Вірнуша, – я гарчу, стискаючи перо в тремтливій руці. – Якщо так любиш мої недоноски, сестричко, забирай його!

– Князю, ми так не домовлялися, – Вірнуш звертається до мого батька, хмурячись. – У нас були зовсім не ті домовленості!

– Досить чвар навколо цих заручин! – батько вдаряє кулаком по столу так, що всі мої скриньки підскакують й деренчать. – Я не пояснюватиму політичних рішень, яких тобі не зрозуміти! Але ти, дурна дівко, повинна знати, що прирекла себе на страшну смерть! Він відчуває, коли хтось бере цей лук! Він знайде тебе та вб’є!

– Що ж, хай спробує. Йому мене не знайти. І вам теж!

Перш ніж вони встигають рушити вперед, щоб перешкодити, я змахую Золотим Пером й тікаю з кімнати з усіх ніг. Тепер, хто б мене не переслідував, хто б не шукав, їм мене не знайти. Навіть якщо ми в одній кімнаті знаходитимемося. Моє Золоте Перо одним кінцем сліди замітає, а вістрям вказує про те, що мені потрібно.

Воно ж нагадує, що колись давно ми були з Тішкою ​​дружні й ділили одну дитячу мрію на двох. Що ж. Не бувати їй тепер шукачкою пригод, а на мене чекають багатства, подорожі й нове, інше життя.

Слідом мені кричить батько, і голос сестри теж чую. Але тепер це вже не має значення. Я ховаю Золоте Перо в мішечок за комір, і біжу геть з усіх ніг.

Все здається таким кумедним й простим, таким легким. Тому я скачу на коні через чорний ліс з краденим чарівним луком, й регочу заливисто і весело, а лісові жителі відгукуються веселим улюлюканням і сміхом, хоч і не розуміють, з чого я так сміюся. А от мій Сорочий Двір летить слідом й стрекоче так, що вуха закладає.

Я вкрала лук Царя Воронів, але при цьому не збираюся вступати з ним у двобій! Хоч раз тут, у Наві, князівна подібне витворяла? Дуже в цьому сумніваюся!