Каран

Погана це була ідея – летіти в Край Птахів та прокрадатися на заручини. Така ж погана, як і те, що я зважився на вечері для придворних щовечора, щоб познайомити всіх зі спадкоємцем престолу. Немов хтось може не любити цього жартівника та витівника – Коляду. Всі при дворі його люблять, й ніхто не наважиться чинити опір моїй волі, отже, його шлях до трону чистий.

Насмішки Коляди не зупинити, коли він, регочучи, переказує придворним за вечерею, яка у світі нова-пренова дивина. Він говорить про розпещену князівну Краю Птахів, яка впала в шаленство прямо на бенкеті, шпурнула кубком у гостей, а потім, ридаючи, вибігла із зали, щоб на курку перетворитися та у дворі з іншими курми змішатися. Придворним, що сміються над новою оповідкою, немає діла до того, що все насправді зовсім не так було.

Хоч би що там, але тут, у кільці гір, за магічною завісою, сусідів не люблять. І насмішки над князівною зустрічають сміхом. Мені такі жарти не до смаку.

– Колядо, повідай нам краще про летючий острів! – говорю я. – Вже ситі сусідами та їхніми чварами.

Розмова одразу відлітає в інше річище. Коляда – майстер міняти тему за темою, перескакувати із розмови на розмову. І незабаром жарти про князівну затихають – усі заворожено слухають про те, як чарівник-невдаха наробив лиха й тепер десь у небесах Наві літає цілий острів із містом на ньому та наляканими жителями. А може, навіть у Яв залетів й посіяв переполох серед тамтешніх безкрилих.

Я ріжу м’ясо на шматки, й переводжу погляд у бік порожнього місця праворуч від мене. Жити без Агідель нестерпно порожньо. Жодна весела вилазка з Колядою, жодна вечеря не зможе заповнити цю порожнечу.

Спостерігаю за придворними, за тим, як вони, порозтулявши дзьоби, слухають, що їм каже Коляда. Іноді якась вразлива паня плескає в долоні від подиву або вигукує. Обговорювати неймовірну магію, здатну підняти в небеса цілий острів їм куди цікавіше, ніж принижувати за спиною князівну сусідньої ненависної держави.

Я часто жалкую, що між Чорногніздям, Краєм Птахів та Краєм Боліт існують дипломатичні розбіжності. Хотілося б піти на переговори, але вони заздалегідь приречені на провал. Коли правив мій батько, наміри до миру були, але їх остаточно зруйнувало пророцтво, з наслідками якого я доживаю останні роки свого виснажливого, довгого життя. Тепер мир неможливий. Коли Край Боліт й Край Птахів об’єднаються, їм як більмо в оці буде моє царство, якщо дізнаються про нього. Вони захочуть контролювати його, підкорити, а потім, побачивши, як тут живеться, неодмінно знищать. Та й хто захоче укладати якісь договори з Царем Воронів?

Несподівано відчуваю хвилювання, чую тремтіння й тихий гул тятиви. Десь далеко-далеко, в іншому князівстві за горами, мій лук відчув наближення руки того, хто виконає пророцтво. Той, хто княжої крові, прийшов до нього, простягнув руку, щоб узяти. І в ту ж мить мене ніби хтось за руку схопив, та потягнув крізь простір. Тепер усе справді скінчилося. Пророцтво знайшло того, хто виконає мій вирок.

Мій незримий дух з’являється в тій кімнаті, в якій на стіні висить лук, зроблений з мого пера. Грізна зброя, яка завжди пускає стрілу туди, куди хоче стрілець, й завжди потрапляє в ціль, от-от опиниться в руках того, кого я не очікував побачити.

Старша княжна Забава більше не одягнена в ошатну сукню, на ній немає жодного дорогоцінного каменю чи прикраси. Вона вся в чорному, щоб злитися з темрявою кімнати й пройти непоміченою. І я розумію, що вона не отримує зброю пророцтва на урочистій церемонії, її не одягають у вінок із маків, як одного з воїнів, її не вітають. Вона тягне руку, щоб потайки взяти Чорне Перо.

“Ні! – намагаюся крикнути я, але мій голос не почути. – Не бери, пророцтво від тебе не відчепиться, якщо візьмеш!”

Очікувано, князівна мене не чує. Її білі пальці, які не знали важкої роботи чи війни, несміливо торкаються руків’я Чорного Пера. Але тієї ж миті вона рішуче хапає його й знімає зі стіни.

– Що ж, блискітко, – шепоче вона, повісивши його за спину, – ти йдеш зі мною.

Я завмираю соляним стовпом,  так само як вона на бенкеті. Мені хочеться кричати. Ну невже? Невже ця дівчина – та, хто виконає мій вирок? Невже наприкінці довгого життя я не зможу отримати гідну смерть від гідного супротивника?

На плече князівні злітає зі стелі сорока. Дівчина гладить птаха по грудці, й той летить у відчинене вікно. Сама ж князівна розчиняється у темряві кімнати, прихопивши із собою Чорне Перо. І як тільки вона зникає з уваги, я знову опиняюся в залі. Рівно в тій же секунді, коли мій дух його покинув.

Дивлюся на Коляду та його розповідь, за якою стежать придворні. Обводжу поглядом зал для бенкетів, дивлюся на порожній стілець Агідель. Схоже, смерть мені принесе старша князівна Краю Птахів. Дівчина із сорочою душею та веселим ім’ям.