Каран

Веселе свято у Журила в палаці, і красуні-доньки його вбрані одна краща за іншу. У таких бурхливих веселощах ніхто ані мене, ані Коляду за мороком не помічає – всі надто зайняті питтям та наїдками, від яких столи так і ломляться. Тому в стані найлютіших ворогів ми – невидимки. 

Коляда молодий і точно такий яким був я у його віці. Зараз мені б на думку не спала шалена ідея про те, щоб прокрастися на свято ворогів, та невидимками там побродити. Але якби я був молодший на п’ять століть, такий молодий і безтурботний, як Коляда, неодмінно щось подібне в мою голову та й прийшло б.

Іншим разом я б не погодився, але відчуваю – скоро пророцтво справдиться. Останній рік доживаю. Іншого вже не буде.

Ми проходимо по палацу Журила – непрохані та для всіх невидимі. Я чую поклик Чорного Пера. Зачаровані луки може, і підвладні новим господарям, але ніколи не забудуть того, хто їх створив. Зброю я створив із пера, отриманого в день свого першого перетворення на птаха. Зачарував, щоб стрілу він пускав туди, куди бажає стріляючий. Та й поплатився за це жорстоко. І заплачу незабаром знову, останню гірку ціну.

Мене мій лук пам’ятає, і відчуваю, як він тремтить, висить на стіні, але не може повернутися. Така його доля – бути моїм та не бути одночасно.

– Здрастуй, старий друже, – кажу я, ведучи пальцями в повітрі, майже торкаючись до тремтливої ​​тятиви. – Здрастуй, моя смерть.

– Ходімо, скоро все почнеться, – нетерпляче шепоче Коляда. – От потіха буде, коли ми в них під носом всю ніч веселитися будемо.

– Йди, – відповідаю. – Я приєднаюся незабаром.

Він коситься на мій лук на стіні, а потім – на мене. Робить неправильні висновки, киває та шепоче «Удачі». А потім перекидається на сорокопуда та летить через відкрите вікно, залишаючи мене в тиші.

Я не намагаюся взяти лук. Чорне Перо має свого господаря, і це не я. Стільки разів до того намагався його викрасти. Стільки разів хотів обдурити пророцтво, але щоразу Чорне Перо поверталося до тих, хто ним тепер володіє.

Цього разу також повернеться. Знаю точно, тому вже не намагаюся врятуватися. У Наві від пророцтв немає порятунку. Вони завжди збуваються, хочемо ми того чи ні. Найчастіше не хочемо. Навіть у Яві пророцтво тебе дістане, не втекти від нього нікуди.

– До зустрічі, – кажу я лукові, перш ніж піти. – Я не тримаю на тебе зла. Скоро для нас обох ця мука закінчиться.

У залі всі вже розсілися по місцях, а Коляда під стелею, у зграї сорок загубився. Помітити серед великих чорних птахів сорокопуда – нелегке завдання. Тому за Коляду я не боюсь. Шпигун він талановитий.

Я сідаю за стіл, і спостерігаю за Журилом, не бачу в ньому ворога, коли розумію, що він, як і я, для покійної дружини на бенкеті залишає місце. Ніхто на те місце за весь бенкет не сів, а сам князь із сумом дивиться туди, час від часу. Я розумію, яке це коли здається, що вона ось-ось з’явиться. Увійде до зали, сяде на своє місце, посміхнеться та ласкаво за руку візьме.

Жаль Журила, хоч він мені й ворогом повинен бути.

Переводжу погляд на старшу князівну, чиє личко бачив сьогодні, зовсім недавно. Одразу видно, хто з них із сестрою наречена. Княжна Забава ошатно сяє і світиться зсередини яскравіше за самоцвіти в її коштовностях. І я не бачу у ній ворога теж. Вона схожа на Агідель, того дня, коли я на такій же церемонії попросив у її батька на ній одружитися. Вона світиться від кохання, щоки рум’янець прикрашає, наче боки персика влітку.

Хоч і має бути мені ворогом, але князівна Забава не викликає у мене ненависті.

І молодша князівна, рудоволоса Тішка, яка то блідне, то зеленіє, косячись у бік сестри. Вона мені також не ворог. Немає в мене бажання напасти на неї та навпіл розрубати. Гнів і ненависть давно згасли під гнітом прокляття.

Я дивлюся на тих, кого повинен ненавидіти, і не бачу монстрів чи ворогів. Це просто нащадки моїх ворогів. А мої вороги мертві вже чотириста років. З ким мені воювати, як того просить Коляда? Не дітям за вчинки їхніх батьків розплачуватися.

Спостерігаю за чужим святом, непроханий гість. Вже уявляю, як Коляда, знайшовши сотню недоліків у всьому навкруги, повернеться додому і потішатиметься над ними, переказуючи придворним. Ненавидить їх, але без моєї згоди нічого поганого не вчинить. Знає, що з нас двох я цар. А перед смертю візьму з нього клятву війни не розв’язувати й не проливати кров заради помсти за мене.

За своїми думками не помічаю, як починається те, заради чого всі зібралися на свято. Князь Краю Боліт піднімається зі свого місця і йде до центру зали, всі затихають, навіть сороки під стелею не стрекочуть – стежать уважно.

А потім бачу, що не одна наречена тут, а двоє. Невже князь обох дочок вирішив видати за Вірнуша? Хід хороший – не буде гризні спадкоємців за землі та престол. Але одного погляду на обличчя княжни Забави вистачає, щоб зрозуміти: те, що зветься хорошим політичним ходом, у цьому випадку – наймерзенніший з вчинків.

Вона не знала, що це станеться. Князь Журило знав, князівна Тішка знала, і князь Вірнуш теж знав. Одна вона не знала. І тепер старша князівна стоїть злякана, бліда, наче на соляний стовп перетворилася. В очах немає місця щастю – там одна лише образа та зневіра. Неначе дитя, яке несправедливо вдарила мати.

Мені стає гірко, коли їй пхають у руку кубок, з якого раніше вже випили наречений, батько та її сестра, підтверджуючи клятву. Я дивлюся, як вона підносить кубок до тремтячих вуст, як по щоках починають котитися сльози.