Забава

Коли починається бенкет, і всі займають свої місця за столами, я помічаю, що місце матінки біля батька досі пустує. Для неї стоїть тарілка та ніж із вилкою, для неї налито вино в золотий кубок, але її вже багато років немає з нами. Однак те, що батько досі залишає для неї місце за столом, наче матінка просто спізнюється на бенкет, змушує моє серце тепліти.

Я уявляю, що мама невидимою павою прилетіла з Небесних Садів і зайняла своє місце. Вона сидить поруч із батьком, на її губах ласкава посмішка, а смарагди на сукні виблискують так само яскраво, як на її останньому бенкеті перед тим, як відлетіла назавжди. І матінка дивиться на нас із Тішкою, пишається тим, якими ми виросли. Радіє тому, що незабаром я все ж вийду за Вірнуша, стану княгинею, а сам він переможе чудовисько, яке в страху тримає всіх сусідів.

Наближається той момент, коли все вирішиться і підтвердиться те, що давним-давно кожен у наших князівствах і за їх межами знає. Я нервую, і вкотре мені здається, що бачу обличчя з блюда серед гостей. Недобре передчуття розтікається по жилах, наповнює кінчики пальців холодом.

А потім Вірнуш нарешті встає зі своїм кубком у руках. Музика тихне, грати перестають за жестом батька. І ось він, мій коханий, іде через увесь зал, і голоси гостей тихнуть. Усі знають, що зараз буде. Матінко, сподіваюся, ти дивишся і щаслива так само як я.

– Великий князю Журило, дозволь звернутися до тебе з надією на твою милість! – голосно промовляє Вірнуш.

Батько піднімається, і я встаю за ним, щоб разом вийти на середину зали. Усі гості мають стати свідками цього дійства. Я йду і нічого не чую – у вухах шумить, руки тремтять від занепокоєння. Невже це скоро здійсниться? Невже скоро я вийду за Вірнуша?

– Звусь я Вірнушем, великим князем Краю Боліт, – продовжує говорити Вірнуш, вклонившись. – Покохав я твоїх дочок, Забаву і Тішку, і прошу віддати їх мені за дружин!

Нареш…

Що?

Ні. Я не розумію. Чи перестала розуміти? Чи це якась помилка?

Ноги перестають слухатися, а сама я почуваюся тією нещасною князівною з казки, що на соляний стовп перетворилася. Одні тільки очі рухаються, і ліворуч від батька помічаю золото сукні Тішки. Вона бліда як смерть, але коли вже підійшла, то знала про все, як і батько.

Невже?.. Ні. Це просто жахливий сон! Цього не може бути. Вірнуш не може так зі мною вчинити! І сестра!

Щосили щипаю себе за руку, але сон не обривається. Дивлюся пророчим зором, але морок не розсіюється. Отже, це все правда. Страшна правда, від якої по горлу розливається гіркота.

Вернуш відпиває з кубка та пропонує його батькові. Той, ні миті не засумнівавшись, бере його і відпиває теж, а потім передає його назад Вірнушу. Я ж соляним стовпом стою і дивлюсь прямо перед собою, на гостей. Краєм погляду бачу, що Тішка бере кубок, відпиває з нього. Мені здається, вона коситься в мій бік, коли передає його моєму нареченому.

Може, мене тут нема? Може, це не я стою поруч, а дух безтілесний? Невидимка? Але чому прозвучало моє ім’я?

Серед гостей я знову бачу обличчя із блюда. Невже це помста чудовиська Чорногніздя за мою витівку? Ні, це не морок. Мій провидецький дар не такий вже й слабкий, я відчула б чари. Але не хочу вірити в те, що це правда. Не хочу вірити, що Вірнуш і Тішка так зі мною чинять саме зараз.

Я дивлюсь на руку, що простягає мені кубок. У ньому колихається вино.

Під стелею в’ється Сорочий Двір. Білобокі птахи перестрибують з балки на балку, їхні чорні очі прикуті до дійства теж, а серед них крихітна залітна пташинка крутиться. Не помітити з першого погляду та й з другого не розгледіти.

– Забаво, – тихо кличе батько, – візьми кубок.

Я приймаю кубок з рук Вірнуша, і вже підношу його до уст, щоб промочити сухий від жаху та образи рот, змити гіркоту з горла. Але сороки починають стрекотіти так голосно, що гості здригаються від несподіванки. І я із соляного стовпа стаю живою князівною.

В очі Вірнуша дивлюся і кричу, наче не своїм голосом:

– Або я одна, або всі, крім мене!

Кубок жбурляю об підлогу так сильно, що золото мнеться, а вино червоними бризками летить на всі боки. Гості ахкають, я чую голос Тішки, що благає мене зупинитися. Але вже не хочу слухати – я біжу через увесь зал, підібравши поділ сукні, і слідом за мною летить мій стрекочучий Сорочий Двір.