Забава

Ванна з травами та оліями сьогодні особливо хороша. Так би в ній заснула, якби не справи.

Зовні до слуху долинає спів птахів і мій найулюбленіший звук на всьому білому світлі – сороче стрекотіння. З тої пори, як я народилася, сороки, так і в’ються навколо нашого палацу. Але схильна думати, що щойно переберусь у Край Боліт, вони полетять зі мною і будуть гніздитися там. Як і солов’ї, піснями яких повен сад у палаці Вірнуша. Коли ми були там з візитом, на святі, присвяченому його сходженню на престол, солов’ї в садку щебетали так, що серце дзвеніло разом з їхніми голосами.

Одне добре – зовні не лунає звуків небезпеки, бою чи зляканих криків. Чи можливо, що моя дурна витівка з блюдом та яблуком зійде мені з рук?

Розплющую очі й дивлюся в стелю. Даремно я не приділяла гідної уваги урокам пророцтв, і дарма вчителі не лаяли мене так, як інших у нашому класі. Не бійся вони так гніву батька, може, я чомусь та навчилася б, хоча б з-під палиці. А тепер залишається тільки сподіватися на те, що Цар Воронів не заявиться прямо на мої заручини, не помститься за порушення його спокою і не сприйме це як виклик на поєдинок. Без шлюбних ритуалів Вірнуш до рук взяти лук не зможе, а ні батькові, ні нам із сестрою, не судилося вбити його власника.

– Час ставати серйознішою, Забава, це тобі не жарти, – кажу собі я, сівши у ванні. – Усе. Вирішено. З цього моменту ніяких пустощів. Буду княгинею – повинна поводитися як княгиня.

І насамперед – рішучість. Досить у ванні кістки квасити, я мушу вимитися і почати готуватися до свята, зустрічати гостей. Зрештою, у мене сьогодні достатньо справ.

Так що я навіть не помічаю, як закінчую з лазневими процедурами й переміщаюся в кімнату, щоб нарешті убратись у святкове вбрання з найлегшого і невагомого чорного шовку, який тільки можна знайти в Наві. Він струменить по тілу, наче тепла вода в погожий літній день. Верх сукні розшитий срібними нитками, стібки складаються в пір’їнки. Все це – данина моїй сорочій душі. Довгі рукави – як сорочі крила, шлейф сукні – як сорочий хвіст.

Не приховуватиму: все було готове задовго до дня заручин. Звичайно, після того, як Вірнуш врятував мене з лап змія, і повернув додому, всім стало ясно, що рано чи пізно ми одружимося. Адже батько дав обіцянку, її слід виконувати.

Скринька з прикрасами, підготовленими спеціально до цього особливого дня, відкривається, і я нарешті надягаю їх. Чорні опали серед алмазів – вишукана робота справжнього майстра. Прикраси навіть не тяжкі, я їх майже не відчуваю – ні у вухах, ні на шиї.

На підвіконня злітає птах із мого, Сорочого Двору. Сорока дивиться уважно, чорні очі-ґудзики стежать за кожним жестом та рухом. Здається, ще зовсім недавно вона була пташеням, а тепер – великий, дорослий птах. Найпрекрасніша з усіх, що у моєму Дворі. 

Так виходить, що коли ти сам можеш перетворитися на сороку, всіх їх починаєш розрізняти, начебто в них були людські різноманітні обличчя.

Стрекотом підманюю її ближче, і сорока перелітає на стіл. На підвіконня прилітає ще кілька птахів. Незабаром весь Сорочий Двір збирається у моїх покоях. Парочка злітає до мене на плечі, цокає дзьобами й струшує пір’ям.

– Знаю-знаю, красиво – очей не відвести, – кажу я, та гладжу свою улюбленицю по блискучому пір’ї на грудці.

Закінчивши з вбранням, я кличу служниць, щоб допомогли вкласти волосся. Сорочому Двору доводиться потіснитися, щоб не заважати. Вони влаштовуються на шафах і стільцях, на ліжку і на підвіконні, поки мені заплітають довгу косу і прикрашають її шпильками з дорогоцінним камінням. І, звичайно ж, кріплять чудовий опаловий вінець.

Мені вистачило одного погляду в люстерко, щоб зрозуміти: скоро все зміниться.

Тішка не входить до моїх покоїв, – вона випливає витончено, наче лебідь по воді. Одягнута у золотисті шовк та парчу, прикрашена золотом і рубінами, вона, схоже, турбується більше, ніж я.

– Не хочу з тобою розлучатися, – каже сестра, порівнявшись зі мною. – Як подумаю, що незабаром з тобою доведеться проститись – недобре стає. Все б зробила, аби цього не сталося.

– Рано чи пізно кожному птахові доведеться вилетіти з гнізда, – одповідаю я, взявши її під руку і прямуючи довгим коридором туди, де гул і гам, голоси гостей і звуки музики. – Мені не потрібно мати пророчий дар, щоб знати: незабаром ти теж вилетиш з гнізда. Хто знає, може серед гостей буде той, хто тобі до вподоби стане?

– Фу, пакость! – Тішка легко штовхає мене стегном. – Ще чого! Не хочу заміж! Давай, втечемо, га? Пам’ятаєш, як мріяли у дитинстві? Втечемо з дому і станемо шукачами пригод та скарбів!

– Дитинство скінчилось, – я посміхаюся. – Настав час забути про дурні мрії й почати жити доросле життя.

Хоча, іноді думка про пригоди та скарби гріє мені душу надто сильно. Тут можна занепокоїтися: негоже князівні мріяти про таке. А може, й гоже? Хто ж знає? Точно не я. Ну, яка з мене мандрівниця? Хіба що обкластися чарівними артефактами, сісти на зачарованого коня, що втоми не знає, та шапку-невидимку вдягнути, щоб не прибили ненароком на тракті – ось і весь мій пошук пригод. Про це ні в казці сказати, ні пером описати – соромно перед нащадками.

– Ну й нудна ти стала, – бубонить Тішка. – Не Забава, а Кручина, слово честі!

– Немає нічого поганого в тому, щоб подорослішати й зайнятися ділом, – кажу я, посміюючись і киваючи придворним, поки ті вклоняються.