Каран

Давним-давно, коли я був дуже малий, мати розповідала казки про відважних богатирів, які неодмінно йшли рятувати прекрасну князівну або царівну від триголового змія, а потім – брали її за дружину, та пів царства на додачу отримували. Але моїми улюбленими були легенди про пророцтва, але їх ні мати, ні няньки не розповідали. У дитинстві я не розумів, що поганого в тому, що в Наві всі пророцтва збуваються. А потім дізнався про своє і зрозумів, що у цій казці я зовсім не безстрашний герой.

Наближається час, коли пророцтво про мою смерть справдиться. Я відчуваю це у всьому: у воді, у землі, у повітрі. Навіть вогонь із жаровні шепоче про це, тріскаючи вугіллям. Але я вже змирився. Пройшла не одна сотня років, перш ніж мені вдалося втомитися настільки, щоб думка про власну смерть не викликала нічого, крім полегшення. Свою смерть я почав сприймати спокійно. Зрештою, вона принесе мені довгоочікуваний спокій, і прокляте пророцтво не висітиме наді мною, як катова сокира. Цього разу твердо та без сумніву скажу: я готовий. Свого вбивцю зустріну беззбройним і піду, не чинячи опір. З мене досить.

Моє царство залишиться в надійних руках того, хто навчений усьому, щоб підтримувати мир і процвітання в ньому, а також утримувати завісу, яка сховає Чорногніздя від чужих поглядів, сховає від заздрощів і невгамовних апетитів наших сусідів. Хоч Коляда і здається безтурботним, але немає нікого, хто впорався б з цією невдячною роботою краще за нього.

У тронному залі тихо та порожньо. Відколи вбили Агідель, зали палацу спорожніли, тут стихла музика, зникла радість, і лише нещодавно я зміг пересилити себе та дати дозвіл на свята. Біль від її втрати притупився, минуло кілька сотень років з тієї чорної пори, але щастя продовжувало оминати мене. Декому просто долею написано прожити нещасне життя: комусь – коротке, а комусь – розчаровуюче довге, схоже на розтягнуте в століттях катування.

Коли в зал входить Коляда, я з його обличчя бачу – новини з-за кордонів царства будуть цікавими. З розвідки він повертається або розчарованим тим, що у сусідів нічого не відбувається, або мало не танцює, поспішаючи розповісти. Сьогодні – друге. Мабуть, щось цікаве рознюхав чи підслухав.

– Ну? – питаю я. – Яка у світі дивина, сорокопуд?

– Журило, великий князь Краю Птахів, готується до заручин старшої дочки з молодим князем Краю Боліт, – відповідає зі смішком у голосі. – Скликав усіх-усіх у Наві, крім, звичайно ж, представників Чорногніздя. Чи збираєшся спустити це їм з рук?

– Пропонуєш надіслати молодятам подарунок? – я сміюся, спостерігаючи за тим, як Коляда сіпає довге руде волосся і невдоволено морщиться.

– Давай, сміху заради князівну викрадемо і в вежу високу сунемо, чи що? Буде дурням наука, – він сідає на край столу, закинувши ногу на ногу. – Не по-сусідськи вони поводяться з сусіднім царством.

– По-перше, вони, на щастя, навіть не здогадуються, що тут є ціле царство, – підіймаюся з трону, щоб розім'яти затерплу спину – листи дочитаю пізніше. – А по-друге, князівна птахом обернеться, та й полетить через вікно. Викрадати її та в вежі замикати – все одно що воду решетом носити.

– За те була б потіха, – Коляда знизує плечима. – Даремно ти тоді на Горинича не пішов. Врятував би князівну, і кінець ворожнечі з Великим Гніздом. Ще й Край Птахів до рук прибрав би.

– Князівна не те щоб страждала у Горинича, – фиркаю, згадуючи гучні події шестирічної давності. – Чи не ти на власні очі бачив, як вона половину зміїної печери на себе приміряла, а потім нагодувати себе змусила? Дівчатко хвацьке, далеко піде, якщо вчасно не зупинять.

– Хвацьке? Ще чого! Там стільки золота було! Я б теж подумав про те, щоб приміряти, а її сорочій натурі й думати не треба, – він мружиться, бовтає ногою. – На сході теж дивина, до речі. Хтось із чарівників цілий острів у повітря підняв, і тепер у Наві з’явився летючий острів. Усім дивинам дивина, аби тільки на нас не впала, повз пролітаючи.

– Це вже більше схоже на дивину, – відповів я. – Це все?

– Поки що все, – Коляда зітхає і похмурніє. Почалось. – Каран, не можна, щоб князівна Великого Гнізда вийшла заміж. Будь-яка з них.

Мені не подобається, що його з’їдають похмурі думи. Останнім часом, коли йдеться про Край Птахів, Коляда стає чорнішим від хмари, дивиться на мене тяжко і думки у нього погані. Він каже, що мені слід боротися за своє життя, оголосити війну Краю Птахів та князям Великого Гнізда.

Коляда вірить, що долю ми обираємо самі, і що пророцтво можна якось обдурити. Коли в нього ще була надія, він прочитав кілька сотень разів слова пророцтва, змусив придворних віщунів тлумачити його щоразу, але правда залишалася правдою: моя пісенька заспівана. Пророцтво стародавнє, як цей світ, не залишало мені жодного шансу. І я сам собі не хочу шансів давати. Більше ніякого пошуку лазівок, жодних спроб врятувати своє життя. З мене досить. Пожив достатньо, настав час покинути цей світ з достоїнством.

Я маю намір зустріти свою смерть гідно. І рано чи пізно Коляда зрозуміє всю красу цього виходу.

– Що ти маєш на увазі? – питаю я.

– Ми ж можемо позбутися дівок, – відповідає Коляда, коротко кивнувши на кинджал на поясі. – Якщо князь Краю Боліт увійде до Великого Гнізда, він зможе взяти в руки твій лук. І тоді точно рушить у наш бік. Вбити обох дівок, і казочці кінець. А краще все Велике Гніздо вирізати. Добре, що їх трохи залишилося.