Частина I. “Суджений-ряджений”

Присвячується тим, у кого не все як у людей. Ви в порядку.

У Наві красунь викрадають так часто, що кожен думав хоч раз про наступне. По-перше, з цим час щось зробити – вишколити воїнів, борців із чудовиськами, мисливців на монстрів. А по-друге, якщо тебе викрало чудовисько, це означає, що ти – красуня. Втім, і про перше, і про друге, і навіть про пряники на десерт я не думала, коли висіла догори дригом у лапах триголового змія. Правду кажучи, я поводилася зовсім не як князівна-красуня — верещала, лаялася найбруднішими словами й розгубила все виховання, яке мені дала нині покійна матінка. Будь-який поводився б так само, викради його гігантська смердюча і рясно луската тварюка.

Далі все було як у старій-добрій казці. Князь Журило розіслав у всі краї Наві гінців зі звісткою. Мовляв, якщо знайдеться сміливець, який врятує князівну Забаву, тобто мене, його нагородять усіма почестями. Ну, віддадуть мене заміж та все інше за списком. Так що до бідолахи-Горинича потягнулися з усіх боків всі можливі сміливці, які бажають одружитися з княжною.

У печері було дуже непогано, поки не стали з'являтися всі ці рятівники. У Горинича тут було золото та срібло, та ще й усілякі заморські дива – всім відомо, що триголові змії ласі на все гарне та блискуче. Та і їжею ділився. Хто б відмовився скуштувати оленини, засмаженої на вогні з пащ триголового змія? Звичайно, викрадення, політ та приземлення виявилися досить жорсткими, але сорочу натуру Горинича я розуміла, як ніхто інший – у цьому ми були схожі. От тільки недовго мені судилося в печері сидіти та цяцьки, змієм вкрадені, приміряти. Бо прийшов він.

У кожної князівни має бути відважний рятівник, що і з лап Кощія врятує, і Гориничу за неї роги поламає. Плечистий, рукатий, волошкові очі, меч розміром з коня, а сам кінь – богатирський. Мені такі були не до душі, а тому, побачивши Вірнуша, я одразу випустила золоту корону. Він до Горинича не з мечем завітав, як ті обгорілі бідоськи до нього, а з хитрістю та кмітливістю. Швидко збагнув Вірнуш, як змія перемогти, і того ж вечора я повернулася додому: врятована і по самі вуха закохана.

От тільки не жили ми з Вірнушем довго і щасливо, бо не кожен, хто тьохка солов'єм, ним виявляється. Казка закінчилася буквально днями, і її кінець напряму пов’язаний з ним, що я скачу на коні через чорний ліс з краденим чарівним луком.