9.2.

Я справді намагаюся не зважати, але всю дорогу до торгового центру йому хтось телефонує. Потім телефонують і пишуть, коли ми ходимо по ТЦ.

— Може, вже поїдеш вирішувати свої справи? — Не витримую я. — Краще куплю все сама. Ти все одно не тут.

— Я тут. — Впирається, як баран, Орест. — Вже відкладаю телефон, бачиш?

Він запихає смартфон у внутрішню кишеню пальта, але не минає й пів хвилини, як звідти починає лунати наполеглива вібрація.

Господи, дай мені сили змовчати. Відчуття таке, наче я перенеслася в минуле на шість років. Скільки разів ми сварилися вдома, на вулиці, в торгових центрах через такі ситуації? Це якийсь закон підлості — проблеми на його роботі якраз тоді, коли він потрібен мені, коли я потребую його поруч. Ми розлучені, але закон підлості досі працює.

Як і обіцяв, до кінця шопінгу він більше не звертає уваги на свій телефон, хай як наполегливо той дзижчить і вібрує. Я вже думаю, що минулося, але коли ми приїжджаємо до мене, дзвінки повторюються.

Орест заносить у квартиру сумки з продуктами та іншими речами, допомагає мені зняти верхній одяг, а тоді все-таки піднімає слухавку.

— Так, дядьку… Так, я вже знаю… Ні, я ще не встиг. Зараз не в офісі, не можу… Я так і планував зробити… Гаразд, години за дві. Не хвилюйтесь, я все владнаю.

— То що там? — запитую я, коли він договорює. — Розповіси нарешті, що трапилось?

— Не забивай голову. Тобі це ні до чого.

— Знову? Знову мені це ні до чого? Я така дурна, що не зрозумію твоїх важливих робочих справ? Чи там такі страшні секрети, що не можна розповісти дружині?

Дружині. Я випалюю це слово, усвідомивши, що не додала “колишній”. Фактично повторюю фразу, що випливла з глибин пам'яті. Скільки разів я корила його в тому, що він не хоче поділитися своїми проблемами?! Господи, скільки ж разів… Мене наче вибуховою хвилею відкидає в минуле, в один з багатьох вечорів.

Ліна. 7 років тому
— Ти якийсь засмучений. Все добре?

Ми вечеряли улюбленою запіканкою Ореста, але він не їв, а тільки колупався у тарілці.

— Не звертай уваги, звичайні робочі турботи. Краще розкажи, як твій день.

— Все як завжди. Така кумедна сьогодні клієнтка була…

Я переповіла йому все, що зі мною трапилося за день. Орест вислухав уважно, але мені й далі здавалося, що його щось гризе. Раніше, коли ми тільки познайомились, в таких ситуаціях він ділився зі мною наболілим. Тепер же я переважно чула відмовки, мовляв, нічого серйозного, все гаразд.

— Точно не хочеш розказати? — спитала я його вже потім у ліжку. — Може, я нічим не допоможу, але вислухати можу. Не будь таким, розкажи.

— Нема що розказувати. Ходи до мене. — Він притягнув мене до себе, обійняв міцно і поцілував у волосся. — Кохаю тебе.

— І я тебе.

Він заснув першим, а я ще довго лежала і сердилась. І вгадувала, що там трапилось. І боролась з бажанням завтра приперти його до стінки й змусити все мені викласти. Але так мені й довелося засинати з запитаннями. Не вперше і не востаннє.

Орест. Тепер
Я глибоко вдихаю, щоб не підвищити голосу. Знову ці дратівливі розпитування, які зовсім ні до чого. Наче й не минуло стільки років, а я повинен повторювати те саме.

— Це не секрети. Я просто не хочу, щоб ти хвилювалася.

— А, по-твоєму, я не хвилююся, коли бачу, як тобі надзвонюють? Від незнання хвилювання ще більше!

— Ліно. Тобі немає про що турбуватися. Тим паче зараз.

— О. А шість, сім, десять років тому було, значить, про що? От тільки тоді я чула те саме!

А я вже думав, це давно пройдений етап. Так щиро сподівався, що мені більше ніколи не доведеться виправдовуватись. Не доведеться шукати десятки аргументів у стилі “тобі нема про що турбуватись”, лиш би не казати головного.

Я налажав, Ліно. Твій чоловік зробив робочу помилку, через яку тепер у фірми проблеми. Я не хочу, щоб ти хвилювалася через це. І не хочу, щоб розчаровувалась у мені.

Отак я повинен був їй відповідати тоді, отак?!

— Ти не почуєш від мене іншого, — кажу спокійно, наскільки можу. — Я завжди хотів відгородити тебе від турбот.

— Неправда! — вигукує вона. — Спочатку ти ділився зі мною всім! Ти розповідав про кожну проблему, кожну дрібничку, розказував про геть усе, що з тобою трапилось. Я відчувала, що важлива для тебе, що потрібна тобі. Що не тільки ти для мене, а й я для тебе можу зробити щось. З усіма радощами і труднощами ти йшов до мене! Цим, саме цим, ти торкнувся мого серця! Чому ж ти потім закрився від мене? 

Її голос тремтить, очі вже блищать від сліз.

— Я не закрився. Мені перестало подобатись бути хлопцем, якого ти просто жалієш!

Я занадто пізно усвідомлюю, що перейшов на крик. Ліна схлипує, але не замовкає:

— Я ніколи не відчувала до тебе жалощів! Оресте… Знаєш, це несправедливо! Це важко. Знаєш, я не була в тебе закохана, коли ми починали стосунки. Все вийшло з часом. Я звикла до тебе! Я прикипіла! Ти узалежнив мене від себе, я почала потребувати твоїх слів, обіймів, твоєї турботи, твоєї щирості! Це підло, ось так підкорити, прив'язати мене до себе, а потім відчужуватись, морозити мене, замикатись в собі, відмовчуватись і вдавати, що у нас все гаразд! Я лише хотіла, щоб ти так само як у перші наші дні ділився зі мною потаємним, важливим. Щоб і хорошим, і поганим ділився! Я хотіла бути розрадою від твоїх турбот!

— Але ти не була розрадою! Мої турботи ти знецінювала.

— Що? Знецінювала? Як ти можеш таке казати?! Я… Я… — Вона судомно хапає ротом повітря, а тоді голос звучить на грані плачу і крику: — То я перестала бути для тебе розрадою?.. Тому ти так легко погодився на розлучення?

— Ні, Ліно, звісно, ні!

Я на мить замружуюсь, а коли розплющую очі, бачу, що вона стала блідою-блідою і похитується.

— Ліно… Ліно! Кохана…

Її очі закочуються під лоба, тіло м'якне. Я кидаюсь до неї і встигаю підхопити за мить до того, як вона звалиться на підлогу.