Тиждень 9. Квасолинка

Ліна. Тепер

— Отож. Будемо знайомитись? — каже лікарка, що сидить навпроти нас. — Я Лариса Петрівна.

Я вибрала її зі списку, який дав мені Орест. На вигляд це брюнетка років сорока п’яти, в тонких окулярах і з дуже виразними сірими очима. Вона приймає нас у приватному медичному центрі в моєму районі, це дуже зручно, адже їздити сюди доведеться частенько.

Ми з Орестом теж представляємось.

— Дуже приємно. А тепер розповідайте, — усміхається вона.

— Ну… Я вагітна. Оце, власне, й все. Я хотіла б стати у вас на облік.

— Зрозуміло. Коли були останні місячні?

— Десятого листопада.

— Так, порахуємо… — Вона бере зі свого робочого столу календарик з логотипом клініки, уважно рахує тижні. — Отже, сьогодні рівно дев’ять тижнів.

— Як це дев’ять? Мало б бути сім, — втручається Орест і зазирає в календарик. — Ми робили дитину двадцять четв… — він запинається, мабуть, зрозумівши, як звучать його слова.

Лікарка сміється.

— Так розумію, що вагітність була планована. Нечасто трапляються такі ґрунтовні татусі… — Вона дивиться на мене й додає: — Вам пощастило з чоловіком.

— Ми розлучені, — випалюю я, запізно подумавши, що, можливо, лікарці й не треба знати подробиць наших стосунків.

— О, — дивується вона і якось різко змінюється в лиці. Дивиться на Ореста вже не так приязно. — Таке в мене вперше. Ну що ж, це ваші особисті справи. Головне, щоб ваше розлучення не впливало на процес вагітності. Тому жодних нервів!.. А для вас, Оресте, пояснюю: акушерський термін вагітності рахується з першого дня останньої менструації в жінки. Тому сьогодні починається дев’ятий тиждень. Хороша новина — майже чверть вагітності позаду. Погана новина — найважче попереду.

Лариса Петрівна усміхається, напевно, її слова мали б звучати як жарт, але мені чомусь не смішно.

— Гаразд. Почнімо з огляду, а тоді говоритимемо далі. Ви, Оресте, за цей час можете заповнити анкету. Тут потрібно ваші і Ліни контактні дані вказати, стандартну інформацію про стан здоров’я, хронічні хвороби і все таке.

Ми з лікаркою проходимо за шторку, я сідаю в гінекологічне крісло. Процедура, яка завжди здавалася рутинною і малоприємною, тепер викликає хвилювання. Подумати тільки! Я оце зараз в гінекологічному кріслі, бо скоро стану мамою! Я стану мамою!

Здавалося, за останні тижні я вже звикла до цієї думки, але ні, справжнє усвідомлення приходить тільки зараз.

— А тепер подивимося ваш животик на УЗД. Лягайте на кушетку, — каже лікарка.

— А мені можна подивитися? — гукає з-за шторки Орест.

— Якщо ваша колишня дружина дозволить. Бо УЗД буде трансвагінальне.

Поміркувавши, я кличу його:

— Ходи, але дивися тільки на екран.

Орест якось занадто моторно показується з-за шторки. Я лежу горілиць, з зігнутими в колінах ногами, а Лариса Петрівна ще не встигла впхнути в мене вагінальний датчик, тож мій колишній чоловік встигає його побачити і скривитись. Якби не лікарка, я пожартувала б про те, що його член куди важче в мене входить, ніж ця штуковина.

— Дивіться на екран, — каже гінекологиня і недобре глипає на Ореста.

І він дивиться. А я можу дивитися тільки на нього, бо екран розвернутий так, що лежачи нічого не бачу. Зате те, що відображається на обличчі мого колишнього чоловіка, змушує моє серце завмерти. Він розтуляє рота і дивиться очима, повними захвату. Так, наче бачить на екрані чи то скарби незліченні, чи то краєвиди неймовірні. Або ж, може, щось прекрасніше. Я не знаю, бо ще не бачила.

— Ось, бачите, оце ваш малюк. Він зараз як велика квасолинка… О, сердечко вже б’ється… Так, поміряємо…

— Можна я сфотографую? — просить Орест.

Йому не терпиться, тож лікарка усміхається і киває.

У кабінет вже прийшла медсестра. Лариса Петрівна детально робить заміри ембріона, плодового міхура, диктує все про стан вагітності медсестрі. Орест з-за її плеча фотографує нашого малюка і повертає екран до мене. І я теж це бачу. Вперше бачу нашу майбутню дитину.

Момент такий цінний, що очі наповнюються слізьми.

— Не плач, — читаю по губах Ореста.

Він усміхається м’яко і затишно, а мені дуже-дуже, от саме в цю мить, хочеться в його обійми.

***

Він лікарки ми виходимо з чіткими настановами, коли здати аналізи крові й сечі, коли зробити скринінг, коли наступне УЗД.

— Це так чарівно, — згадує Орест у наступний четвер, коли забирає мене з медцентру після перших аналізів. — Наша дитина вже отака, — і показує двома пальцями розміри. — Нам треба якось підготуватися. Ми ж так і не все купили з того списку від Люди. О, точно!

Він сідає за кермо, дістає з гаманця картку і простягає мені.

— Це що?

— Це щоб я ти не просила, а я не кидав щоразу по кілька тисяч. Тут гроші для тебе і малюка, я поповнюватиму картку постійно. Повернеш мені картку в день вісімнадцятиріччя нашої дитини.

— Оресте, не треба. Я цілком здатна себе забезпечити і…

— Не сперечайся, будь ласка, хоч зараз. Ми так домовлялися — я утримую тебе і нашу дитину.

— Гаразд. — Зітхаю і беру. — Я тоді сама куплю все необхідне.

— Ні, це окремо. Я прямо зараз маю трохи часу, поїдемо в торговий центр?

Він заводить двигун, але не встигає рушити, як відволікає смартфон. Орест глипає на екран, щось читає, а тоді гучно видихає.

— От халепа.

— Щось трапилось?

— Нічого. Не зважай, — і далі супиться.