8.2.

Зауважую, як він міцно стискає пальці на кермі.

— Це не має значення, — відповідає рівно.

— Я не запитую, має значення чи ні. Я питаю, чи байдужа тобі.

— Я цілував би тебе, якби була байдужою?

Мені хочеться його задушити. Як же бісить ця манера відповідати ухильно!

— Оресте! Скажи мені. Лише одне слово — байдужа чи ні.

Він глибоко вдихає.

— Ти чудово знаєш, що не байдужа. З першого дня, коли побачив тебе, і донині ти мені не байдужа. Це незмінно. Ти почула те, що хотіла?

— Так, я почула.

От би тільки все було так просто, от би байдужість чи небайдужість все вирішувала.

На жаль, життя не ромком. У житті кохати когось ще не означає вміти зробити цю людину щасливою. У житті почуття — це не завжди благословення, а іноді й згуба. А тяготи життя змушують будь-яку небайдужість відступати на задній план, коли на передній виходять амбіції, пріоритети, мрії. Ми не змогли з нашої небайдужості зліпити щастя. І це мені досі болить.

Ми приїжджаємо до дядька й тітки Ореста, і щойно переступаємо поріг дому, на мене спускається відчуття дежавю. Так завжди було — якщо ми їздили на перший Святвечір до моїх батьків, то другий Святвечір, перед Водохрещем, зустрічали тут.

Так і сьогодні. Стіл на кухні вже застелений вишитою скатертиною, посеред столу стоїть кутя, а біля плити метушиться незнайома мені жінка — напевно, нова кухарка.

Наші з Орестом сім’ї мають зовсім різні статуси. Ми з різних кіл, але на свята це менш за все помітно — і в моєму батьківському домі, і тут люблять традиції.

— Оресте! — вигукує дядько Микита, заходячи на кухню. — Ліно?! Ліночко, це ти?!

Я усміхаюся, коли цей великий, огрядний чоловік м’яко мене обіймає. За п’ять років він помітно постарів — волосся стало зовсім сивим, щоки обвисли, а очі губляться у зморшках.

Напевно, ніхто у світі не викликає в мене таких двозначних почуттів, як дядько Микита. З одного боку, він мене завжди любив, і я намагалася відповідати приязню. З іншого боку, мене ніщо так не дратувало, як відчуття, що я ділю Ореста з ним. Мені завжди здавалося, що слово дядька для мого чоловіка головне, що мої бажання, мої прохання не такі цінні й важливі. Все тому, що після розлучення батьків Оресту замінив тата саме дядько Микита. Навіть його дружина, тітка Тамара, не була така близька з племінником.

— Як ви, дядьку Микито?

Він намагається вирівняти спину, але натомість хапається за поперек, постогнує і водночас сміється. А мені до очей раптом підкочують сльози. Ну зовсім якимось немічним стає цей такий завжди жвавий і веселий чоловік… Ну як так?!

— Як бачиш, в шістдесят вісім життя продовжується, — сміється він. — Ще б спина не боліла… Але то таке. Ви краще скажіть, як це все розуміти? Ви помирилися, чи що?

Він дивиться на наші з Орестом переплетені пальці з таким захватом, що мені різко стає соромно. Соромно за кожне погане слово, яке казала в його бік.

— Так, ми знову разом, — відповідає мій колишній чоловік, а тоді переповідає ту саму байку, яку раніше озвучив моїм батькам.

Ми сідаємо за стіл, і дядько не перестає тішитися — розпитує, усміхається, а насамкінець каже:

— Я такий радий за вас! Такий радий! Ти б бачила, Ліно, як Орест мучився після вашого розлучення!..

— Дядьку…

— Що “дядьку”? Хіба неправду кажу? Ти прийшов тоді до нас, сів за оцей стіл, обхопив голову руками і так пів ночі просидів!.. Скільки я тебе просив, скільки казав: йди мирися! А він, Ліно, знаєш що мені відповідав? "Вона мене не любить", от що!

Я повертаю голову до Ореста, здивована почутим. Він підтискає губи й не дивиться на мене, ховає очі. А в мене — клубок у горлі.

І чому я така сльозлива стаю останнім часом? Це на всіх вагітних жінок так гормони діють?

До столу підходить кухарка, наставляє їжу. Я пропоную свою допомогу, але Орест притримує мене за руку, стиха свариться, щоб сиділа на місці і не втомлювала себе зайвий раз.

Дядько Микита загадково блимає на нас очима, але нічого не встигає спитати, бо на кухню приходить тітка Тамара, а з нею ще двоє — Орестів брат по батьку Павло і невідома мені дівчина, напевно, його дружина.

— Ліно? — чую здивоване тітчине.

— Ліно, ти? — весело вигукує Павло і налітає на мене, обіймаючи разом зі стільцем.

— Як бачите, я, — сміюся.

Тітка сідає на чолі столу, навпроти свого чоловіка, дивиться на мене своїми гострими очима. Павло представляє дружину, її звуть Катя. Вони сідають навпроти нас з Орестом. У повітрі висять запитання, й не чекаючи їх озвучення, мій колишній чоловік ще раз повторює історію поновлення наших стосунків.

— Мда, — коротко коментує тітка почуте. — Ну, ви вже цього разу принаймні не розбіжіться.

Вона похитує головою, дивиться тільки на мене. Готова побитися об заклад, її слова означають: “Не зіпсуй життя моєму племіннику вдруге, Ліно”.

Інша справа Павло — він щиро радіє.

— Це просто вау-новина! Супер! Такий радий за вас! Не передати!

Краєм ока я бачу, як Орест кривиться від слів брата. Це його звична манера — кривитися, хай би що Павло казав.

На столі стоїть вся їжа, дядько запалює свічку. Ми молимося, а тоді беремося за вечерю.

— А в нас теж є новина! — раптом з повним ротом вигукує молодший брат мого колишнього чоловіка. Він запиває їжу узваром, а тоді бере дружину за руку і розказує: — Ми вирішили все-таки відсвяткувати весілля. Розписка — це добре, але все воно якось скупо, без гостей вийшло… 

— Чому передумали? — дивується дядько.

— Такі часи, невідомо, що буде завтра. Тому ми подумали, що повинні сьогодні трохи подарувати собі радості.

— Я думав, ви вже дітей плануєте, — бовкає Орест.

— Що? Ні, звісно! — відмахується Павло. — Ми ще хочемо пожити для себе.

Я дивлюся на свого колишнього і хочу розсміятися. Він затіяв усю цю історію з вагітністю, бо думав, що Павло наступає йому на п’яти, а виявилося, боятися не було чого. Від розуміння цього Орест стискає губи в одну лінію і супиться.