Тиждень 8. Одна з мільйона причин

Ліна. 6 років тому*

(*йдеться про рік, коли герої розлучилися, просто у Ліни й Ореста настав новий рік, тому додамо +1, тепер не 5, а 6)

— Ти вже вдома? — Орест зазирнув на кухню. Притулився скронею до одвірка і кивнув на каструлю в моїх руках. — Що готуєш?

— Напевно, буде суп. Я лише щойно прийшла.

— Я повечеряв. У нас була вечеря в ресторані з партнерами.

Я поставила каструлю на стільницю, глянула на дрібно порізану картоплю і зітхнула. Знала б, що він не голодний, краще полежала б.

— Ти міг написати. Я б тоді теж десь поїла…

— Вибач, — промовив він без особливого жалю. — Закрутився.

Орест роззувся і зайшов до мене. А я стояла і вже й не знала — готувати чи ні. Останні місяці ми проводили так мало часу разом, що вечеря була чи не єдиною можливістю побути вдвох і поговорити. До речі, про це.

Я повернулася до нього лицем, сперлась стегнами на кухонну тумбочку.

— Я забронювала нам готель в Буковелі. На дві ночі. Добре, що День Незалежності цього року припав на п'ятницю, скажи? Єдина можливість кудись поїхати.

Я усміхнулась, в передчутті потерла руки і глянула не свого чоловіка. Він радості не виявляв. Здавався збентеженим. Підтис губи, почухав чоло, а тоді тихо сказав:

— Вибач, але, здається, не вийде нікуди поїхати.

— Що? — Моє серце обвалилося. — Як це не вийде?! Ми два роки нікуди не їздили разом… Я так довго планувала цю поїздку!

— З'їздимо іншим разом. Обіцяю, що візьму вихідні…

— Ти тільки обіцяєш! Чудово ж знаєш, що я якраз відкрила свій центр, в мене повно роботи, я не можу брати вихідні найближчим часом… Це була єдина нагода!.. Що знову трапилося? Чому ти не можеш?

— Дядько сьогодні розповів, що вони з тіткою святкуватимуть тридцять п'яту річницю шлюбу. В суботу, двадцять п'ятого. — Орест подивився на мене з жалем, додав: — Я не знав, чесно. Але ми мусимо піти. Вони — моя сім'я.

Мене взяла така лють і образа, що я перестала контролювати те, що кажу. З губ злетіло:

— Ніяка вони тобі не сім'я! Хіба ти не розумієш? Вони тебе просто використовують як тяглову коняку. Орест те, Орест се!.. Твоя сім'я — я! Хто, по-твоєму, має бути для тебе на першому місці — я чи вони?

Він змінився на лиці. Різко, в лічені секунди вираз жалю перетворився на холодну злість. Мій чоловік випростав плечі і чіткими, твердими кроками наблизився до мене.

Мої очі розширилися від жаху. Я вперше в житті бачила такий навіжений, злий блиск у його очах.

— Ліно. Слухай уважно. — Він підійшов упритул. Дістав з кишені штанів гаманець, з гаманця дістав картку і поклав на стільницю. — Ти візьмеш мою картку, підеш по магазинах, купиш сукню і подарунок. Зробиш зачіску, манікюр чи що там ще треба. І в суботу ми поїдемо до моєї сім'ї.

— Ти зараз говориш зі мною, як зі своєю підлеглою! Я тобі не секретарка, щоб…

— Ти. Ти поїдеш зі мною на річницю. Усміхатимешся і будеш розумницею. Ти мене зрозуміла?

У моїх грудях закінчилося повітря. Від обурення, від образи. Я відвернула лице, щоб не дивитися на цю крижану холодність в очах навпроти. Але раптом жорсткі пальці спіймали моє підборіддя, повернули назад.

— Я запитую, зрозуміла?

— А коли ні, то що зробиш?

— Я ніколи на тебе не сердився. Ти хочеш побачити, який я, коли розгніваюсь?

Переді мною стояв наче не мій ніжний і добрий Орест. Я зачепила його за живе, як ніколи досі. І тепер то був інший чоловік, зовсім інший.

Але й він зачепив мене за живе. Бо вже стільки місяців знаходив час на роботу і на дядька, але не на мене! Наче я стала придатком до побуту, до цієї квартири, до його влаштованого і комфортного життя!

Тому гордість не дозволила мені сказати те, що він хотів почути. Але й не зреагувати я не могла, бо ще чіплялася за останню ниточку, яка могла привести до порозуміння.

Я кивнула і опустила очі.

Але він ще був надто заведений.

— Я не почув.

І я знову вибухнула:

— Що ти хочеш почути? Зроблю! Зроблю так, як ти кажеш! Задоволений?

Пальці на моєму підборідді стислися до болю.

— Ай! Мені боляче...

Мабуть, в моїх очах з'явився переляк, бо Орест різко відпустив моє підборіддя. І так само різко нахилився до моїх губ. Поцілував так, наче кусав, наче збирався упокорити тим поцілунком, а не подарувати тепло. А відірвавши вуста, прошепотів:

— Якщо ти не послухаєшся, я не пробачу.

Я не могла не послухатись. Він може казати, що я його ніколи не слухалась, але все було не зовсім так. Я не слухалась його з першого разу, а до другого ми доходили не завжди.

Потім у ліжку Орест обійняв мене і попросив вибачення за грубість. Ми навіть кохалися. Пристрасно і жорстко як ніколи.

Але з того дня образа, яка накопичувалася в мені останній рік, назавжди поселилася в грудях і вже нікуди не поділася. Дотепер.

Ліна. Тепер
Орест приїжджає за мною по обіді. Чекає мене в авто, але не допомагає зручно влаштуватися, як робив раніше, тільки відчужено уточнює:

— Не холодно?

— Ні, все добре.

Він рушає і, не відволікаючись від дороги, роздає інструкції:

— Повторимо дядьку й тітці ту саму легенду, що й твоїм батькам. Я говоритиму. Ти просто усміхайся і поводься так, наче все це правда.

— Гаразд.

Я не сперечаюсь, киваю. Дивлюся на його задуманий, холодний профіль. Дивлюся на губи, які так солодко цілувала в новорічну ніч. І знову хочу плакати, коли згадую розмову, якою ми попрощалися до сьогодні. Чому в нас усе так косо й криво виходить? Чому майже кожна розмова скочується до сварки?

Кажуть, що байдужі не сваряться. Може, через це?

— Оресте… — Я запитую, доки не передумала: — Я тобі байдужа?