7.4.

Мені наче на голову відро крижаної води вилили.

Ліна стоїть з розтуленими, вологими після поцілунку губами. Хоче щось сказати, але я перериваю мовчання першим:

— То ось з якими дівчатами ти зустрічаєш Новий рік.

— Оресте… — вона стогне, заплющує очі.

І рівно в цей момент я чую жіночий сміх з кімнати.

Йолоп. Двічі йолоп.

— Ем… Вибачте, я не заважатиму, — озивається стоматолог і швидко відступає в кімнату.

— Якщо вже прийшов, ходи до столу.

Ліна піднімає на мене очі, в яких плескається море різних емоцій. Я виразно бачу і її спантеличення, і жаль.

Краще було б мені повернутися додому, але не можу, не хочу залишати її на цього стоматолога. Тому роззуваюся, і ми йдемо у вітальню.

— Знайомтеся, це Орест, мій колишній чоловік.

На кілька секунд всі завмирають, переглядаються, а потім я чую сказане різними голосами “привіт”.

Гості сидять на дивані, кріслі, стільцях навколо журнального столика. Я впізнаю тільки Марину — вона працювала з Ліною на попередній роботі й одразу перейшла в її косметологічний центр.

— Привіт, Марино. Вітання чоловіку і дякую захист, — вітаюся з нею першою.

Ліна мені представляє Світлану й Аліну, а ще нагадує, що стоматолога звати Мар'ян (хоча я запам'ятав, у мене взагалі-то першокласна пам'ять).

— Влаштовуйся, — вона киває на вільне місце на дивані поруч з Аліною. — Я зараз принесу чистий посуд тобі.

— Не треба, я сам. Не забув, де кухня. — Я ловлю її за передпліччя і легко підштовхую до дивана. — Сідай ти, я візьму собі стілець.

На кухні, як виявляється, мало що змінилося. Посуд в тих самих шафках, стілець на тому самому місці.

Мені взагалі не хочеться їсти і тут бути, але й піти не можу. Тому беру посуд, стілець і повертаюся в кімнату.

На журнальному столику нічогенький такий бенкет — салати, закуски, піца, все ресторанне. Це не може не тішити, ще бракувало, щоб вагітна Ліна стовбичила біля плити.

— Щось вип'єш? — пропонує мені стоматолог, киваючи на пляшки, що стоять на комоді біля телевізора.

Ти ба, так говорить, наче він тут господар.

— Ні, я за кермом. Але, до речі… — Я дещо пригадую і дивлюся на дівчат. — Хто хоче хорошого вина? У мене в багажнику цілий ящик.

Я ще вчора купив вино для дядька і цілий пакет цитрусових для тітки, вони так і стоять в авто.

— Хто відмовиться від гарного вина? — вигукує Марина. — Неси!

— Допоможеш? — киваю я Мар'яну.

— Без питань.

Ліна на дивані аж смикається. Дивиться на мене перелякано, і я нахиляюся до її вуха, шепочу:

— Не бійся, не поб'ємось.

Не поб'ємось, хоча мені дуже хочеться.

Стоматолог накидає на себе пуховик, і ми виходимо.

— Весь ящик нести? Може, кілька пляшок взяти? — питає він, коли я відкриваю багажник.

— Бери весь ящик.

Він дивиться на мене якось незрозуміло, не квапиться брати вино. Я спираюсь на авто і запитую:

— Чому ти тут?

— Можу тебе те саме спитати.

— Я приїхав до своєї дружини.

— Колишньої. — Він криво посміхається. — Слухай, я знаю, що Ліна вагітна від тебе. Знаю, що їй не до стосунків зараз. Тому розслабся. Між нами нічого немає. Поки що.

Він по-приятельськи плескає мене по плечі і далі либиться так, що в мене кулаки чешуться.

— От що, — кажу спокійно, наскільки можу. — Я знаю Ліну дванадцять років. Думаєш, ти перший, хто біля неї крутиться і на кого вона западає? Розчарую, не перший. Але знаєш, чому в результаті поруч завжди залишаюся я?

— І чому ж?

— Сказав би тобі, але хто ж ділиться козирями? — Тепер вже я плескаю його по плечі. Киваю на вино. — Бери і ходімо.

Стоматолог піднімає ящик з пляшками, я беру великий пакет з фруктами і зачиняю багажник.

Правда в тому, що Ліні потрібно, щоб її кохали. Навіть не просто кохали, а обожнювали, щоб заради неї готові були на все, щоб весь світ — до її ніг, щоб готові душу були продати за один її поцілунок. У нас все пішло під укіс тоді, коли я більше не зміг давати їй цього всього. Чи то пак, коли вона вирішила, що я більше не можу. А я не довів їй протилежне.

Тільки, звісно ж, я не скажу цього стоматологу. Навіть самому собі визнавати боляче.

Ми вже виходимо з ліфта, коли Мар’ян раптом запитує:

— Але ж ви окремо вже п’ять років, правда?.. Чи дійсні ще твої козирі? Колода давно перемішана, — і знову криво посміхається.

Ліна зустрічає нас в коридорі. Вся на нервах зиркає то на мене, то на свого стоматолога. За кого з нас, цікаво, хвилюється?

— Все гаразд, — кажу я, не дивлячись на неї. Не можу. Злить і ображає сама думка про те, що я тут зараз як завада її фіґлям-міґлям з іншим. — Прийшли без синців.

Вона сконфужено сміється і повертається в кімнату.

— Дівчата, кому вина? — запитую я, коли ми з вином і фруктами заходимо. — Пропоную кожній взяти по пляшечці-другій як новорічний подарунок!

— Я візьму, у господарстві все згодиться, — озивається Світлана.

— І я! — одноголосно підтримують її інші дівчата.

Свято продовжується. Тільки настрій зовсім не святковий. Я чекаю тієї довбаної півночі, сподіваючись на полегшення. За столом переважно говорять гості. Ліна мовчазна. Зиркає на мене що кілька хвилин, але майже нічого не каже. Всі її слова до мене — це припрошування що-небудь поїсти.

— То що, я розливаю шампанське? — пропонує Мар’ян за кілька хвилин до дванадцятої.

— Нам з Ліною сік, — відповідаю.

Дівчата видають жартівливе:

— У-у-у…

А стоматолог дивиться на мою колишню дружину, перепитує:

— Не пригубиш трішки шампанського?

— Ні, — невпевнено мотає головою вона і ловить мій погляд. — Орест має рацію, мені не варто пити.

Я добре знаю, чим викликана ця її раптова покірність. Ліна не хоче публічних суперечок — пам’ятає, у що це може вилитись.

Новий рік з апельсиновим соком — така собі вигадка. Ще гірше — самовпевнена стоматологічна пика навпроти. Але все-таки є плюс. Ліна тут, поруч. Ми чаркуємося стоячи, вона торкається плечем мого плеча. Вперше за п’ять років ми разом на Новий рік. Вже один цей факт трохи піднімає мені настрій. Я дивлюся на колишню дружину, а вона… Вона дивиться на свого стоматолога і усміхається.