7.3.

Орест. 12 років тому
— Ми справді будемо лише вдвох? — Ліна огледілась так, наче не було видно, що ми самі у квартирі.

— Я подумав, що це наш перший Новий рік разом, краще зустріти його вдвох.

— Перший… Так, наче ти вже почав рахувати. — Вона ніяково усміхнулась і підійшла до мене. — Ми ж не знаємо, скільки їх буде.

— Здається, я знаю.

Моя дівчина здійняла брови у подиві, а я тільки мазнув поглядом по її лиці, опустив очі. Руки самі намацали її плечі.

— Звідки знаєш? — прошепотіла вона важко, на видиху.

— Я просто хочу, щоб так було завжди. Знаєш, я… — Я набрав у легені повітря і знову подивився на неї. — Я тебе кохаю.

Ліна часто закліпала, а її щоки запалали.

— Що?.. Але ж ми… Ну, ми ще так мало разом. Два місяці з хвостиком. Тобто я не кажу, що ти не можеш мене кохати… Але, ну, ти впевнений?.. Ой! — Вона вкрила долонями свої червоні щоки, й мені цей жест здався неймовірно милим. — Вибач. Я говорю казна-що. Мені ще ніхто такого не казав. Вибач, я…

— Ходи сюди.

Я засміявся і обійняв її. Відчув, як холодний носик ткнувся в мою шию, а шкіру у вирізі светра залоскотав теплий подих. Поступово її дихання вирівнялося. Ліна притулилася до мене сильніше, а я прошепотів:

— Я впевнений.

Ми стояли так кілька хвилин, аж доки не я пригадав, що купив їй дещо.

— Я маю для тебе подарунок.

— Подарунок? Але ж ми дарували одне одному подарунки на Миколая. Я нічого не купила…

— Я просто побачив і захотів тобі купити. Можеш вважати це новорічним подарунком чи подарунком без приводу.

Я відхилився і дотягнувся до комода, на якому лежала подовгаста подарункова упаковка.

— Це тобі. Відкрий.

— Дякую. Мені дуже приємно.

Ліна спочатку потягнулася, поцілувала мене у щоку, а тоді відкрила подарунок. У коробочці лежав срібний кулон-сніжинка на ланцюжку — невеличка, мила дрібничка завбільшки з ніготь. Я побачив його на вітрині магазину, біля якого чекав друга, й подумав, що Ліні личило б.

— Так гарно! Він такий… ніжний, витончений. — Вона обережно провела пальчиком по кулону і усміхнулась. — Дякую! Взимку носитиму його постійно… Ні, не постійно. Під купою одягу можна легко порвати. Я надіватиму його на кожен Новий рік!

— Ловлю на слові. Приміряєш?

Я допоміг їй надіти ланцюжок, і Ліна прилипла до дзеркала, роздивляючись у всіх ракурсах свою витончену шийку з витонченою прикрасою.

— А чому саме сніжинка? — спитала.

— Бо ти мені нагадуєш сніжинку. Холодна, але в моїх руках швидко танеш.

Вона примружилась і засміялась.

— Це ти сам вигадав таку фразочку чи десь вичитав?

— Ображаєш! Я над нею думав цілий тиждень, доки всюди носив кулон з собою. Знав же, що ти спитаєш!

— Гм… Тоді я тобі теж подарую якось кулон. У формі… бурульки! Не питай, чому саме бурулька!

Ми засміялися, й так зі сміхом і зустріли наш перший спільний Новий рік. Перший з семи.

Орест. Тепер
Тридцять перше грудня припадає на неділю, і це мене дуже дратує. Коли б день був робочим, я міг би затриматись в офісі довше і не думати про всіляке там святкування. А так доводиться цілий день вештатись по квартирі, байдикувати і, коли стає зовсім нудно, писати Ліні.

Я починаю з банального: “У тебе все добре? Як малюк?”.

Вона відповідає одразу ж: “У нас все гаразд, поїли”.

Запитання про мої справи не було, тому я вигадую, як продовжити розмову: “Що там з Новим роком? Вирішила, де зустрічатимеш?”.

“Можеш не хвилюватися, вдома. Я тебе послухала”.

“Розумниця”, — не втримуюсь я і отримую у відповідь смайлик з висолопленим язиком.

Кілька хвилин тихо, а потім приходить ще одне повідомлення від Ліни:

“Оресте, я хотіла подякувати тобі. Завдяки тобі я вперше за багато років відчуваю магію свята. Прямо зараз в мені росте маленьке диво, і це так хвилює! Це такий подарунок! Знаєш, я справді-справді вдячна тобі. Ти казав, що тільки мене можеш уявити мамою своєї дитини. Так от, я теж татом можу уявити тільки тебе. Просто щоб ти знав. Я бажаю тобі гарного свята. З Новим роком!”.

Я перечитую це повідомлення тричі. Потім відкладаю телефон, але за п'ять хвилин знову беру і ще раз читаю.

Й так — до самого вечора. Перечитую.

Близько десятої я нарешті збираюся їхати до дядька, хоча серце тягнеться зовсім в інший бік. Якраз взуваю черевики, коли вібрує смартфон.

— Я вже виїжджаю, — починаю я, взявши слухавку.

Й чую у відповідь сумне зітхання.

— Напевно, не вийде ніякого Нового року, — каже дядько. — Тамара сьогодні зовсім не при тямі. Дам їй таблетки, вкладу і ляжу спати.

Я чую в його голосі відчай і нічим не можу зарадити. Вони з тіткою вже сорок років разом. Це якась вселенська несправедливість — отак повільно й болісно втрачати людину, без якої давно не уявляєш свого життя.

Втішивши і побажавши йому гарного нового року, я розриваю дзвінок. Кілька хвилин стою у коридорі, підперши стіну, а тоді знову беру смартфон і перечитую повідомлення від Ліни.

— Я знаю, що втратив тебе давно, — шепочу, не зводячи погляду з екрана. — Але втрачене не втратиш вдруге. Тому…

Доки не передумав, я накидаю пальто і вилітаю з квартири.

Святковим містом, що все у гірляндах і вогнях, я лечу до неї. Ніхто за мною не женеться, але мені хочеться швидше опинитися біля своєї дитини і своєї жінки.

Хай там скільки часу мине, але вона залишиться моєю жінкою. Ось така правда. Бо я досі і завжди теж її. Я ніколи по-справжньому не був і не зможу бути чиїмось ще.

— Оресте?!

Вона відкриває двері і прикипає до мене своїми великими прекрасними очима. Стоїть з підкрученим волоссям, у сірій сукні з вирізом і з… з кулоном у формі сніжинки.

— Ти досі його носиш, — захекано шепочу я, переступаючи поріг і зачиняючи за собою двері.

Вона робить крок вбік, даючи мені дорогу, і підпирає спиною стіну. Торкається пальцями сніжинки.