7.2.

Ліна. Тепер

— Тобі тут не подобається?

Мар’ян стривожено дивиться на мене своїми неймовірними блакитними очима, і я усміхаюсь.

— Подобається, звісно. Просто думаю, чи варто мені їсти ці булочки… Вагітним, мабуть, краще не об’їдатися солодощами.

Він підпирає підборіддя рукою, дивиться на апетитні булочки з шоколадом, які стоять перед нами, й замислено каже:

— Враховуючи, що я лише минулого тижня полікував твої зуби, я б теж не радив. Але зараз стоматолог у мені бореться з чоловіком, який не може дозволити жінці залишитися голодною. Тому пропозиція така: до біса ці булочки і цю пекарню, йдемо в бистро через дорогу. Не подумав одразу, каюсь.

Його брови складаються хатинкою, наче й справді вимолює пробачення.

— Ти їх вже оплатив, я не можу дозволити такого марнотратства!

— Але…

— Але якщо мені завтра заболять зуби, я прийду до тебе без черги!

— Не повіриш, я ще ніколи так не хотів, щоб комусь боліли зуби.

Я беру смачнющу булочку з шоколадом, і доки наминаю за обидві щоки, Мар’ян розповідає різні небилиці про роботу.

Сьогодні останній робочий день у році. У нього більше немає пацієнтів, тоді як в мене аншлаг на лазерну епіляцію до самого вечора — перед святкуванням Нового року клієнтки хочуть навести марафет.

— Ти хоча б не святкуватимеш на роботі? — сміється Мар’ян, коли я розповідаю про свій передсвятковий графік.

— Ну… Цілком можливо.

Його очі повзуть на лоба, тож я пояснюю:

— Насправді ми з колегами-дівчатами вирішили зустрічати Новий рік разом. Думали прямо в офісі влаштувати святкування, але ще вагаємось. Можливо, зберемось у мене вдома… А ти, до речі, як плануєш зустріти Новий рік?

— Планував піжамну вечірку на одну персону.

— Тоді, може… — Я вагаюсь, замислююсь на мить і, подумавши, випалюю: — Може, приєднаєшся до нас?

— А не буду зайвим у вашій дівочій компанії?

— Має ж хтось відкорковувати ігристе і розсаджувати нас потім у таксі.

— Заманлива пропозиція!

Ми сміємося, і мене раптом навідує думка: давно я ні з ким так легко не сміялася. Хіба що… Ну, Орест не рахується. Не рахується, і все тут.

Після обіду ми розходимося в різні боки. Я йду в офіс, а Мар’ян їде додому. Наостанок він обіцяє зателефонувати, якщо вирішить приєднатись до нас з дівчатами.

У мене залишається п’ятнадцять хвилин до приходу клієнтки. Якраз вмощуюсь у кріслі в своєму кабінеті, щоб почитати щось корисне про вагітність (я цим тепер постійно займаюсь), коли озивається мій телефон. Уже думаю, що це Мар’ян, але на дисплеї бачу ім’я колишнього чоловіка.

— Ти як? Вже пообідала? — починає він розмову з запитань.

— Так, щойно прийшла з обіду.

— Як наш малюк?

— Зранку не дозволив мені з’їсти омлет. Щойно погодувала його булочками. Наче поки що задоволений.

— Це добре. — Я буквально чую, як Орест усміхається. Його голос стає м’якшим: — А загалом як твої справи? Які плани на Новий рік?

— З дівчатами-колегами хотіли посвяткувати.

— Зрозуміло, — відповідає він скупо, навіть засмучено.

— А ти?

— Дядько просив приїхати до нього. Можливо, це останній Новий рік тітки. Павло з Катею будуть, і я теж обіцяв.

— А, ясно… — Мені стає прикро. Напевно, Орест хотів запропонувати поїхати з ним, тим паче я винна йому візит до дядька. Зітхаю, пояснюючи: — Розумієш, я поїхала б з тобою. Але буде негарно, якщо підведу дівчат. Ми домовилися ще в жовтні. Аліна розійшлася з хлопцем і досі переживає драму. У Світлани чоловік рік тому загинув на фронті, їй ні з ким зустріти свято. А чоловік Марини й зараз в окопі… Ну, і я — самотня розлучена жінка. Я сама запропонувала зустріти Новий рік вчотирьох…

— Я розумію, все гаразд. — Голос Ореста стає трохи веселішим, і мені легшає. — Де плануєте святкувати?

— Або в тут, на роботі, або в мене вдома. Ще вирішуємо.

— Ти мене, звісно, не послухаєш, але я просив би тебе святкувати вдома, — каже він твердо.

— Чому це не послухаю?

— Бо ти мене ніколи не слухала.

— Можна подумати, ти мене слухав… Чому вдома?

— Ти можеш стомитися. Вдома хоча б матимеш, де прилягти. До того ж таксі в новорічну ніч буде нелегко замовити. Не ночуватимете ж всі на кушетках, на яких пацієнток приймаєте. А так дівчата зможуть залишитися в тебе до ранку.

Наскільки б прикро не було це визнавати, але мій колишній чоловік має рацію. Звісно, я не можу це прямо визнати, тому максимально холодно кажу:

— Я подумаю над твоїми аргументами.

— Ого! Це прогрес! — Він сміється. — І що, невже не наведеш десяток контраргументів, щоб заперечити?

Мені зараз хочеться показати йому язика, наче я мала ображена дитина. Він так добре пам’ятає мої слова й реакції, що аж бісить!

— Потім надішлю тобі список контраргументів. Зараз не маю часу!

— Ліно… Не дуйся, — якось зовсім по-доброму каже Орест, і я справді перестаю дути губи. Його голос стає ще більш вкрадливим: — Знаєш, я… скучив. Хочу тебе побачити.

— А… — З подиву я не одразу знаходжу слова. — Ну… Ми ж побачимося наступного тижня, так? Чи через тиждень. Я планувала нарешті записатися до гінеколога на огляд. Підеш зі мною?

— Звісно, піду. Ми домовлялися про це. До речі, я пошукав гарних лікарів. Зараз надішлю тобі список, вибереш.

— І як ти їх шукав? — Я не припиняю дивуватися.

— Опитав усіх жінок в офісі, які народжували впродовж останніх кількох років. Мені порадили хороших спеціалістів і розповіли, до кого йти не треба.

— Несподівано… Дякую!

— Тоді побачимося вже в новому році, так?

— Так, звісно. Так. Гарного Нового року!

— І тобі.

Я кладу слухавку, а почуваюся так, наче розмова завершилась не тим, що слід. Ми з Орестом зустрічали разом Новий рік сім разів, і це вже шостий Новий рік, який зустрічатимемо окремо. Але ті сім у моєму серці, у моїх спогадах живуть досі.