Тиждень 7. Новий рік, нові сумніви

Ліна. 11 років тому

— Хто цей хлопець? — спитав Орест. 

Я сіла в його авто, яке йому недавно віддав дядько, і одразу потрапила на допит. Усмішка, яка не сходила в мене під час розмови з Максом, швидко розтанула. В душі наросло роздратування.

— Сусід. Живе на нашому поверсі в гуртожитку, іноді заходить на чай.

— Он як! І про що таке веселе ви так мило вуркотіли, доки я тебе чекав?

— Я не бачила, що ти вже під’їхав! Мені що, не можна тепер з іншими хлопцями взагалі розмовляти? Може, ходити одразу з транспарантом: “Не говоріть зі мною, бо я маю хлопця”? Чи достатньо просто таблички на лобі?

Його пальці побіліли — так сильно вчепився ними в кермо. Добре, що ми ще не рушили їхати.

— Ти чудово розумієш, про що я запитую. Ти з ним фліртувала! Я не сліпий. Я вже знаю, яка ти, коли фліртуєш. Оце твоє поправляння шапочки, прикушування губи…

— Я не… Я просто… Ай.

Я надулася, бо насправді не мала, що відповісти. Він мав рацію. Я не навмисно фліртувала, просто Макс мені подобався з тої самої миті, коли побачила його у нас на поверсі, ще в вересні, ще до того, як познайомилась з Орестом.

Ми посиділи кілька хвилин мовчки, а тоді мій хлопець спитав уже спокійнішим тоном:

— Він тобі подобається?

— Подобається. І він запрошував мене на побачення.

Я знала, що роблю Оресту боляче цим зізнанням, але вирішила сказати чесно.

— І що ти відповіла?

— Що не можу, що маю хлопця.

Він відвернувся до вікна, знову замовк. Я розглядала свої рукавички й думала, що саме повинна сказати, але Орест знову заговорив першим:

— Піди з ним на побачення.

— Що? — Я витріщилась на нього.

— Кажу, щоб ти пішла з ним на побачення. Сподобається — розійдемось.

— Але…

— Я теж піду на побачення з іншою дівчиною. Так буде чесно.

Я відчула, що в мене починає тремтіти нижня губа. Важко ковтнула, пробурмотіла:

— Ти з нею цілуватимешся? Спатимеш?

— Я не знаю. Побачення по-різному може скластися.

Говорячи, він важко сопів. Я буквально шкірою відчувала його злість і роздратування, але мене саму раптом затопила вселенська образа. Шморгнувши носом, заявила:

— Гаразд, нехай буде так.

***

Наступного дня я, виряджена й напарфумлена, сиділа навпроти Макса за столиком у піцерії. Ми їли піцу, розмовляли трохи про наш університет, трохи про гуртожитські будні. Він був четвертокурсником, але зі стильною борідкою виглядав як зовсім-зовсім дорослий, старший хлопець. У мене в животі пурхали метелики, варто було на нього глянути, тому я лише дивилась, майже не слухала.

А іноді не дивилась і не слухала, а ловила себе на тому, що мої думки далеко. Ну, як далеко... У межах Львова, бо навряд чи Орест повіз ту дівчину за місто посеред зими.

— Чому ти вступила в медичний? — поставив Макс чергове ввічливе запитання.

— Бо хочу робити щось суспільно корисне, не тільки для себе, — відповіла я так, як відповідала вже мільйон разів.

— О, це круто. Вже визначилась, яку спеціальність обереш?

— Ще вагаюсь. Хочу бути або дерматовенерологом, або неврологом.

Макс почав розповідати про якогось свого знайомого, який зараз вчився в інтернатурі і теж обрав неврологію. А мені відверто ставало нудно від розмови, навіть споглядання красивого хлопчачого обличчя не рятувало.

От питання, чому б то? Ми говорили про медицину — те, що я любила. Хлопець навпроти був гарний-гарний, всі дівчата на поверсі заглядались. На столі стояла моя улюблена гавайська піца (яку я майже не їла, бо соромилась багато їсти при Максові). А мені раптом нудно.

— А який твій улюблений фільм?

О, він змінив тему.

— Не знаю навіть… Мабуть, “П’ятсот днів літа”, ми його нещодавно див…

Я запнулась і почервоніла. Ми. Ми з Орестом дивилися його разом три місяці тому, і відверто кажучи, самого фільму я майже не пам’ятала. Я пам’ятала емоції того вечора — хвилювання і легкість, збудження і передчуття.

Цікаво, він не поведе ту дівчину додому дивитися фільм?

— Максе, вибач. Знаєш, я… Може, вже підемо?

— Так, звісно. Зажди, розплачусь.

— Пропоную навпіл.

— Гаразд.

Ми розплатилися і вийшли на морозне лютневе повітря.

— У гуртожиток? — спитав Макс. — Мого сусіда, до речі, сьогодні не буде, в дівчини залишиться. Зайдеш на чай? Чи фільм?

Я завмерла. Стояла, дивилася на нього і кліпала очима.

— Знаєш, напевно, ні, — похитала головою, — я не можу. Ще маю справи. Мені треба… в одне місце. Бувай. Побачимось. Якось потім.

Я навіть не пам’ятаю, чи дочекалася його “бувай”. Чимдуж кинулась геть. Аж до самої зупинки бігла так, що спина під пальто змокріла. По спині лився піт, а з очей були ладні хлинути сльози. Я застрибнула в маршрутку, а за сім хвилин вже, важко сапаючи, дзвонила у двері Ореста. Тільки й могла думати: хоч би він був вдома!

Дверний замок клацнув, і це стало спусковим гачком — я гучно, на все горло заревіла.

— Ліно? Що трапилось?

Орест кинувся до мене, спіймав за плечі.

— Ти ціла? Все добре? Він… той хлопець тебе скривдив?

— Ні-і-і. — Я мотнула головою. — В-и-и-бач.

Я дивилася крізь сльози на Ореста, а він похитував головою. Погляд мав сумний-сумний. Злякавшись, що він мені не пробачить, забелькотіла:

— Ми лише сходили на піцу, поговорили і більше нічого. Мені не сподобалось. Я не хочу з тобою розходитись. Ми не… Ой. А це хто?

Я випадково перевела погляд за його спину і побачила високу брюнетку, яка з цікавістю за нами спостерігала.

— Вибачте, не хотіла завадити. Я Настя, і я вже піду. — Дівчина схопила з вішака свою шубку, цьомнула Ореста в щоку і додала: — Бувай, побачимось.

Вона швидко пішла геть. А я стояла, втирала сльози і вже збиралася кинутись на свого хлопця з кулаками. Він стенув плечима й усміхнувся.

— Настя — подруга дитинства. Живе в сусідньому під’їзді. Вона вчиться за кордоном, приїхала на кілька днів, от і зайшла в гості.