6.3.

Я біжу у ванну кімнату, але, на щастя, все обходиться самою нудотою, без виверження з’їденого. Коли виходжу, Орест стоїть під дверима і стурбовано зазирає мені у вічі.

— Все гаразд?

— Угу. Кутя і голубці ще в мені.

— Це добре. Ходімо пояснювати.

Він бере мене за руку і веде на кухню. Саме зараз, саме в цей момент мені це потрібно — щоб тримав мою руку у своїй.

— Хто вагітна? — чую здивоване дідове запитання, коли ми заходимо.

— Я, дідусю, — зізнаюся, вдивляючись в обличчя рідних.

Дідусь мружиться, приглядається до мого живота, але нічого не видивившись, махає рукою.

— Молодці! — кричить бабуся і штурхає діда. — Чуєш, Миколо? У нас правнуки будуть.

— Мда, — по-філософськи зауважує тато, поставивши лікоть на стіл і підперши підборіддя рукою. — Галю, де наша наливка? Вип’ю завтра.

Він може скільки завгодно бундючитись, але його очі, які блищать сльозинками радості, не збрешуть. Може, тато й не любить Ореста, але він давно чекав від мене новини про внуків.

— Не знаю, що й сказати, — розводить мама руками. — Вітаю, діточки мої! Оце тепер справді свято!

Вона підводиться, обіймає мене, розціловує в обидві щоки Ореста.

А потім вечеря продовжується. Тільки вже з допитом. Нас таки засипають запитаннями про те, як ми знову зійшлися. Їх всі, наче тенісні кульки ракеткою, відбиває чіткими відповідями Орест. Я довіряю це йому, лише підтакую в потрібних місцях.

З його слів виходить, що він скучив за мною, не забув за ці роки, тому навідався якось до мене на роботу, ми поговорили і все закрутилося. А тепер ми щасливі, знову закохані і чекаємо малюка...

Недоречно до мене навідується думка, що ми зачали дитину рівно місяць тому, день у день. Й ось сьогодні знову ділитимемо одне ліжко.

— Ліна, мабуть, втомилася, — каже Орест, глянувши на мене. — Ми б вже йшли відпочивати, якщо можна.

Мене розморило за вечерею, під час якої я не скуштувала й половини страв, бо мій ніс відмовлявся сприймати їх навіть на нюх. Сонна і стомлена, я все більше горнуся до Орестового плеча, і це, здається, помічають всі.

— Йдіть, звісно, я там постелила. Але не знала, що Ліна буде не сама, поклала односпальну ковдру. Чекайте, піду знайду велику вам…

— Не треба, мамо, ми помістимось, — спиняє Орест її, і мама, на диво, погоджується.

Я така стомлена, що теж не маю сил сперечатися. Проте моя втома кудись дівається, щойно ми переступаємо поріг спальні. Це моя кімната дитинства. Після появи в моєму житті Ореста і його знайомства з батьками мама поклеїла тут інші шпалери, поставила нове ліжко й велику шафу. Моя кімната стала нашою кімнатою. Залишилася такою й досі.

— Я скучив за цим, — тихо каже він, підпираючи спиною двері.

— За чим?

— За такими сімейними вечорами. У твоїх батьків завжди тепло й весело.

— Угу. — Я киваю, а сама дивлюся спочатку на ліжко, тоді шукаю поглядом свою сумку. Бурмочу: — Мені треба передягнутися.

— І?

— Не знаю… Відвернись чи що.

— Ти серйозно? — Орест сміється, облишає двері й підходить до мене. — Я знаю твоє тіло напам’ять.

— Ти знав. Але відтоді багато змінилося. І взагалі це не має значення. Відвернись, будь ласка.

Я бачу: він хоче заперечити. Проте, мабуть, щось у моєму погляді чи виразі обличчя змушує його передумати.

— Гаразд, — погоджується і відвертається. — Але коли ти народжуватимеш у пологовому, я там буду і побачу стільки всього…

— По-перше, ніхто не дозволить тобі дивитися прямо туди. По-друге, хто тобі сказав, що ти там будеш?

— А ти зібралася народжувати мою дитину без мене?

— Ну… Я про це ще не думала.

— То подумай.

Я зітхаю і швидко переодягаюсь у м’яку піжаму. Лягаю в ліжко, кутаюсь по самі вуха. На відміну від мене, Орест не соромиться. Він спокійнісінько знімає светр і джинси, надягає піжамні штани й футболку. Світить своїми м'язами, і я мало не давлюся слиною. Раніше у нього таких м'язів не було!

— Гей, легше. Ліжко широке, — обурююсь я, коли він залазить до мене під ковдру. — Посунься до того краю, там ще багато місця.

— Ліжко широке, але ковдра ні.

— Ми могли взяти більшу.

— У рамках вдавання “закоханих по другому колу” розумніше було залишити цю, не гадаєш?

— Гадаю, ти шукаєш відмазки, аби поприставати до мене.

— Я приставав би до тебе і під великою ковдрою.

Орест наполегливо не відсовується. Навпаки. Вимикає світло і ще ближчає. Спирається на лікоть і майже нависає наді мною.

— Ти справді… Ти зараз… — белькочу я й розумію, що в горлі пересохло. — Не треба.

Але він нахиляється ще ближче. Через темряву я не можу розгледіти його погляду, і це трохи спантеличує.

— Господи, Ліно, чого ти боїшся? Скільки разів я був у тобі?

— Я не боюсь, а просто не хочу. Добраніч.

Я відвертаюсь до нього спиною. Чую тихе зітхання, а опісля — вовтузіння. Схоже, він нарешті лягає горілиць.

— Я не збирався нічого з тобою робити. Не чіплятимусь. Тільки дай трохи ковдри.

Дивно. Знову лежати поруч з ним в одному ліжку — дивно. Ділити одну ковдру — дивно. Прислухатись до його розміреного дихання і згадувати, як любила засинати під цей звук, — дивно.

— Ліно… — через кілька хвилин мовчання знову заговорює Орест.

— Що?

— Ти коли-небудь змушувала себе до сексу зі мною?

І чути таке запитання дивно не менше.

— Ні, — кажу чесно. — Мені подобалося з перших наших ночей. Хоча ти тоді був не дуже вправним.

— Це не я був невправним, а ти не вміла розслаблятися.

— Ну, звісно-звісно, ти ж у свої дев’ятнадцять був секс-майстром! Це все я винна, бо не могла фінішувати. — Я розпалююсь і теж повертаюсь горілиць, готова до дискусії.

— Просто не треба було симулювати, і я краще знав би, що тобі подобається.

— Ти не здатен визнати свою хибу! — вигукую. — Як можна до тридцяти одного року не навчитися казати елементарне: так, це правда, я не одразу був ідеальним.

— Але ж потім тобі подобалось.