6.2.

— Добрий день, мамо. І тату, — каже мій колишній чоловік і бере мене за руку.

Я виразно чую, як важко він ковтає.

Орест завжди так звертався до моїх батьків, ще навіть тоді, коли ми з ним не були одруженими. Така була мамина забаганка. Це я не одразу в нього закохалась, а от в мами до Ореста була любов з першого погляду. Іноді мені думається, що людиною, яка найбільше страждала від нашого розлучення, була саме моя мама.

— Божечку! — плескає вона в долоні й біжить до нас, обіймає спочатку мого колишнього, а тоді мене. — Який подарунок! Я вже й не сподівалася! Партизанка, ти чому нічого не розповідала?

Мама свариться на мене пальцем, але щойно дивиться на Ореста, починає сяяти.

— Ми лише недавно знову разом, — відповідає він.

Весь час тато стоїть на порозі, і я навіть боюся на нього дивитись. Нехай Орест з ним сам розбирається. Зрештою, витівка з вагітністю — його ідея.

У мами й тата завжди було кардинально різне ставлення до мого чоловіка. На противагу маминому обожнюванню тато Ореста терпіти не міг. 

— Добрий день, тату, — ще раз каже мій колишній і, підійшовши до порога, простягає руку для привітання.

Мій тато зараз нагадує бика, перед яким помахали червоним плащем. Його очі стрімко червоніють, кулаки стискаються, але рятує мама — стає поруч і штурхає його назустріч колишньому зятю.

— Був добрий. Вже не добрий, — буркає тато і, міцно стиснувши щелепи, потискає Оресту руку.

Ми з мамою переглядаємось і видихаємо.

— Ходімо в дім! — щебече вона. — Ви так рано приїхали, я ще не все приготувала на вечерю, допоможете. Оресте, занось сумки у вашу спальню.

На мій подив, нас не засипають питаннями, чому ми знову разом. Але я знаю: сподівання, що випитувань не буде, оманливе. Ні мама, ні тато без цього не обійдуться.

Орест заносить мою і його сумку, а також пакети з подарунками в дім. Мама веде мене під руку на кухню, а замикає процесію тато з роздутими від обурення щоками.

— Я така рада! — шепоче мені мама. — Я завжди хотіла, щоб ви помирилися. Бог почув мої молитви!

— І чому ти його так любиш? — зітхаю я.

Мамине обожнювання Ореста — одвічна загадка для мене.

— Бо він завжди був відповідальним і серйозним! Такі чоловіки на дорозі не валяються! Бачиш же, не знайшла за п'ять років кращого… Тільки спробуй цього разу відігнати його своїми тарганами!

Добре, що Орест поніс сумки в кімнату й не чує цього, бо вже запишався б від маминих похвал. Боюсь навіть уявити, що вона мені скаже, коли народиться дитина, а ми оголосимо про те, що “знову розійшлися”.

На кухні щось париться й вариться, стіл заставлений продуктами й тарілками.

— Так, ти ставай ліпити вареники, — командує мені мама. Звертається до батька: — Тарасе, чисть рибу і принеси з погреба картоплі. А ти, Оресте, — каже, коли “улюблений зять” показується у дверях, — перетирай мак на кутю.

Ось ми всі й при справі. Я звикла до таких метушливих приготувань перед кожним святом, але ніколи їх не любила. Оресту навпаки це завжди подобалося, тому що вдома він ніколи такого не мав. Йому було шість, коли батьки розійшлися. Його тато одружився з іншою, мама теж займалася особистим життям. Було не до сімейних традицій.

Краєм ока я спостерігаю, як він натхненно перетирає мак у ступі й розгорнуто відповідає на всі мамині запитання. Як він жив ці п’ять років? Як робота? Як здоров’я? Чи не був більше одруженим? Чому?

Я ловлю себе на тому, що прислухаюсь до його відповідей, всотую кожне слово.

— ...Бо більше не зустрічав такої чудової дівчини, як ваша дочка, — каже він мамі, а дивиться на мене, підморгує.

Будь ласка, Оресте, не роби так. Не треба. Голова все розуміє, а от моє серце все одно стискається від цих фальшивих, але солодких слів.

Мама вдоволено усміхається. Тато чистить рибину, розпорює їй живіт і буркотить собі щось під ніс. Не заздрю я зараз рибі в його руках, впевнена, на її місці він уявляє Ореста.

Під маминим керівництвом у всіх в руках горить робота. За вікном сутеніє, коли стіл виявляється заповненим стравами.

— Так, я йду переодягатись до вечері, — нарешті видихає мама. — Тарасе, йди клич батьків. А ви, діти, можете трохи перепочити, зараз вечерятимемо.

Мої дідусь і бабуся, татові батьки, живуть на сусідньому подвір’ї. Вони вже старенькі, але мені щоразу радісно бачити їх бадьорими на сімейних застіллях.

Батьки виходять, і ми залишаємося на кухні вдвох.

— Твій дід так само недобачає, а баба недочуває? — по-доброму сміється Орест, витираючи піт з чола. — Вони якось між собою комунікують?  

— Я думаю, це Боже благословення — набриднувши одне одному за п’ятдесят сім років, недобачати й недочувати одне одного.

— Якби ми з тобою зустрічали старість разом, я волів би недочувати, але все так само могти дивитися на тебе, як і в наші дев’ятнадцять.

— Можемо спробувати у такому віці ще раз зійтись. Якщо не бачитиму тебе, буду цілком щасливою.

Ми колемо одне одного словами, але без злості — атмосфера свята вже почала діяти.

— Ти як? Стомилась? — м’яко запитує Орест.

— Трохи. Але нічого, зараз наїмся, і сили повернуться.

— Ой, зажди. Мені хтось телефонує.

Він дістає з кишені смартфон, що вібрує, і піднімає слухавку. Я не вслухаюсь в розмову, зручно вмощуюсь на стільці під стіною і милуюся смакотою на столі. Краєм вуха чую, що Орест комусь дякує, вітає зі святами. Розмова триває недовго і завершується його обіцянкою:

— Постараюся.

Мій колишній ховає телефон і повертається до мене, пояснює:

— Це був дядько. Запрошує на Різдво до нього.

Так і знала, що чогось такого слід чекати!

Я вже розтуляю рота, щоб сказати як раніше: “Знову ти зі своїм дядьком! Ми приїхали до моїх батьків, можемо разок спокійно посвяткувати?”.

Але раптом вперше я стуляю рот назад і не кажу нічого. Орест дивиться на мене, ледь примружившись, очікує мого невдоволення. А мене обухом по голові вдаряє думка: він тут. Він міг би послати мене до моїх батьків саму, адже ми не домовлялися про це одразу. Я могла б розгрібати все самотужки. Але він приїхав зі мною, навіть знаючи, що може отримати від мого тата в пику! Він зробив це для мене.