Тиждень 6. Різдво як колись

Ліна. Тепер

Я вирішую до Різдва завершити різні дрібні справи. Викинути непотріб з квартири. Заплатити за оренду приміщення на наступні три місяці. Полікувати зуби.

— От і все. Як новенькі, — підморгує мені Мар'ян, відхиляючись від мого рота після чистки зубів (на жаль, тільки чистка привела його так близько до мого рота).

Господи, про що я думаю.

— Дякую! — кажу, коли він виймає розширювач (все-таки мені теж здається, що цей розширювач завеликий для мого рота).

Ми проходимо до рецепції, я розплачуюсь, і тоді Мар'ян запитує:

— Ліно… Це не моя справа, але я хотів спитати дещо особисте. Можна?

— Запитуй.

— Твій колишній чоловік і ти. Я не зовсім зрозумів: ви справді колишні чи не дуже? Я чому питаю… — Він потирає чоло і ніяково усміхається. — Мені цікаво, ти вільна чи ні. Бо якщо вільна, чи міг би я запросити тебе на каву?

— О.

Я не знаходжу розумнішої відповіді, ніж це коротке “о”.

Боже, переді мною зараз до чортиків привабливий хлопець, який проявляє до мене інтерес! Прямо зараз, коли я вагітна від свого колишнього чоловіка! Не пів року тому, не два місяці, а зараз, коли я фактично скута домовленістю і своїм станом.
І що я маю йому відповісти? Почекай дев’ять місяців, й тоді сходимо на каву?

— Взагалі-то все складно, — кажу, дивлячись в підлогу. — Ми з Орестом не разом. Але я вагітна від нього. Ну… Це довго пояснювати. Так вийшло. Ми домовились, що я ні з ким не заводитиму стосунки, доки вагітна. Ми обоє хочемо цю дитину, і Орест збирається допомагати мені зі всім під час вагітності. Але це все, ми не збираємось знову сходитися. Словом, я наче як вільна, але найближчим часом не дуже, бо сам розумієш, дивно якось бути вагітною від одного, а ходити на побачення з іншим.

Я замовкаю і глибоко зітхаю. Мар'ян теж мовчить хвилинку, напевно, перетравлює почуте, а потім тихо уточнює:

— А якщо не побачення, а просто на обідній перерві випити разом кави? Скажімо наступного тижня.

Я піднімаю на нього очі, бачу м'яку несміливу усмішку й теж усміхаюсь.

— Думаю, випити кави можна. Принаймні доки мене від неї не нудить.

— От і чудово. Домовились.

Це просто кава. Чому це я не можу сходити на каву з привабливим чоловіком? Можу! Моїй дитині це жодним чином не зашкодить. Треба дізнатись, що там лікарі зараз кажуть про каву під час вагітності, але якщо не можна, в разі чого питиму чай. Так. Так! Я хочу сходити з Мар'яном на каву або на чай.

Ввечері вдома я навіть переглядаю свій гардероб, обираючи, що надягатиму наступного тижня на роботу. І, звісно, складаю сумку додому. Я обіцяла батькам, що приїду в неділю, щоб зустріти разом Святвечір. Про те, що ми приїдемо разом з Орестом, ще не сказала. У них буде шок.

Він заїжджає по мене в неділю зранку. При повному параді, в чорному пальті і м'якому шарфі, поголений, напарфумлений і підстрижений, мій колишній чоловік має… чудовий вигляд. Що це зі мною таке, що різко всі чоловіки поруч почали здаватися гарними? Знову зір впав, чи що?

— Ти як? — запитує він і вже за звичкою дивиться на мій живіт.

— Як бачиш, поки що ніяких змін.

Орест бере мою сумку, кладе в багажник. А тоді допомагає мені влаштуватись — поправляє зручно пасажирське крісло, вмикає обігрів біля моїх ніг, навіть пасок безпеки на мене надіває і поправляє так, щоб не перетискав живіт.

— Твої батьки ж нікуди не переїхали? — уточнює він, заводячи авто.

— Ні. Ти пам'ятаєш дорогу?

Орест не відповідає, лише здіймає одну брову, мовляв, як він міг забути?

Мої тато й мама живуть в селі за шістдесят кілометрів від Львова, п'ятдесят з яких ми їдемо трасою. Мій колишній чоловік не жене, їде строго в допустимій швидкості і навіть сповільнюється в небезпечних місцях.

Ми з'їжджаємо з траси, і на повороті мій шлунок підстрибує прямо до горла. Відчуття таке, наче зараз виплюну всі нутрощі.

— Ліно, що з тобою?

Орест повільно пригальмовує на узбіччі. Він торкається мого плеча і зазирає мені у вічі.

— Нудить, — бурмочу я, прикриваючи рота руками.

— Що?.. Але… Ну, тебе ніколи не нудило у транспорті.

— Може, тому, що я ніколи не була вагітною? — дратуюсь і стогну: — Почалось, здається.

Він тягнеться до бардачка, виймає звідти мінералку.

— Візьми. Пий маленькими ковтками. Я ввімкну кондиціонер і їхатиму дуже повільно.

Від води і свіжого повітря справді легшає. Але повільна їзда вганяє в сон. Останні десять кілометрів ми їдемо зі швидкістю львівського трамвая, що потрапив у затор.

На щастя, дорога асфальтована майже до самого мого дому. Лише останні метрів двісті їдемо по сільському бездоріжжю, але Орест додає газу, щоб не мучити мене довгим захитуванням на горбах і ямах.

Він паркується біля паркану і квапиться допомогти мені вийти на свіже повітря.

Батьки, напевно, не очікували мене так рано, але точно почули звук двигуна авто. Ми з Орестом заходимо на подвір'я, а мама з татом якраз вистрибують на поріг. І всі завмираємо.

— Ліночко! Оресте? — сплескує руками мама.