5.2.

Здається, з того боку слухавки Ліна замислюється і прокидається.

— Гаразд, можемо завтра зустрітися в котромусь з торгових центрів. Я все одно збиралася їхати по святкові подарунки батькам.

— О котрій по тебе заїхати?

— Годині о дванадцятій.

— Чудово. До завтра.

Не знаю, як Ліна, а я дочекатися завтрашнього дня не можу. Заснути вдається лише глибоко вночі, коли стаю зовсім стомлений.

Зранку доводиться випити кілька чашок кави, щоб розплющити очі. Кілька годин ще працюю над бізнес-пропозицією для нової важливої співпраці, але о дванадцятій чекаю як штик Ліну під під'їздом.

Вона з'являється вчасно. Приносить в салон мого авто морозну свіжість і запах невідомих мені парфумів. Мій погляд тягнеться до її живота, й Ліна це помічає.

— Там ще нічого не видно. Можеш не видивлятися.

— Що, зовсім?

— Зовсім. Я лише три тижні як завагітніла. Ще надто рано.

— А в тебе ще не почався токсикоз?

— Ще ні. — Вона дивиться на мене з підозрою. — Ти нахапався лексики вагітних?

— Мені вчора Люда багато розповіла про вагітність, — пояснюю і бачу, як Ліна недобре примружується. — Це моя секретарка. У них з чоловіком троє дітей, зараз вагітна четвертою.

Моя колишня дружина нічого не відповідає, лише похитує головою і відвертається до вікна. Я заводжу авто і виставляю навігатор до найближчого торгового центру, щоб подивитися, як проїхати без заторів. Ми вже їдемо, коли Ліна раптом каже:

— Я назбирала половину вартості квартири, щоб повернути тобі.

— Про це й мови не може бути тепер. Це дім, в якому ростиме наша дитина.

— Мені було б спокійніше, якби я…

— Не треба. Прошу тебе, не треба зараз доводити свою самостійність і незалежність. Я знаю, що в тебе справи йдуть непогано з косметологічним центром, що ти можеш повернути мені гроші. Але не треба.

— Звідки знаєш?

— Бо цікавився перед тим, як прийти до тебе. Я… радий, що твій бізнес має успіх.

— Бізнес, на відкриття якого ти не прийшов.

— Ти згадуватимеш мені це решту життя?.. Ми тоді посварились, і я не зміг.

— Ти не захотів зробити крок мені назустріч. А я чекала тебе.

На секунду я відволікаюсь від дороги, дивлюся на Ліну. Вона похнюплена, ховає очі, наче події п'ятирічної давності її досі гризуть.

— Пробач. Я вже не можу виправити того, що трапилось.

— Вже й не треба.

— Я знаю. Ми приїхали.

Ліна не чекає, що я відчиню їй дверцята, виходить сама.

У торговому центрі святкова атмосфера. Всюди ялинки, подарунки, декор зі сніжинками, оленями Санти й іншими атрибутами Різдва. З динаміків лунають різдвяні мелодії, а вітрини магазинів обвішані гірляндами.

— Що ти хотіла купити батькам?

— Думала над різдвяними светрами. А ще солодощі.

Ми заходимо в кілька магазинів, де Ліна обирає подарунки мамі й татові. Я пропоную оплатити, але вона наполягає, що зробить це сама.

— Але все необхідне для твоєї вагітності оплачую я, — кажу, коли ми виходимо з магазину і йдемо вздовж вітрин.

— Яке ще “все необхідне”?

— У мене записано. — Я дістаю смартфон і пробігаюся поглядом по списку. — Мені Люда надиктувала. Тобі треба подушка для вагітних, олійка від розтяжок, зручний вільний одяг…

— До цього ще довго. — Ліна закочує очі під лоба. — За потреби я все купуватиму.

— Ні. Про це потурбуюся я.

— Оресте…

— Я гадав, ми домовились. Твоє завдання — носити дитину. Моє — забезпечити твій комфорт на ці місяці.

— У тебе той самий діловий підхід до всього, що й раніше. — Вона зітхає. — Гаразд. Все купиш, але не зараз. Я ще не знаю, скільки кілограмів наберу і який мені знадобиться одяг. Живіт теж поки що не росте, олійка і подушка не горять.

— Добре, я потурбуюся про це пізніше. Але кажи, якщо щось знадобиться.

Я повертаю до Ліни голову, вона киває. Фух. Здається, хоч у чомусь ми порозумілись. Але щойно ця думка проноситься в моїй голові, як знайомий голос змушує злякатись нових непорозумінь.

— Які люди! Бачу, ти вже не сам.

Просто перед нами стоїть моя колишня дівчина. У великій шубі, розставивши широко ноги і склавши руки на грудях, вона має такий вигляд, наче захотіла перегородити нам дорогу. Ну треба ж. У мене повно знайомих, чому ми зустріли тут саме її?

Я зітхаю і вирішую одразу представити дівчат одна одній, щоб обійтись без довгих сцен:

— Ліно, це Сніжана, моя колишня дівчина. Сніжано, це Ліна, моя колишня дружина.

— А, та, якій ти дитину мав робити? То як, зробили? — Сніжана, схоже, не збирається так просто йти у своїх справах.

— І я радий був тебе бачити. Гарного дня!

Я ловлю Ліну за руку й тягну геть. Ні для чого їй слухати моїх ображених колишніх. Сніжана щось вигукує нам вслід, Ліна навіть озирається, але дозволяє завести себе якомога далі.

— Чекай! — вигукує, коли ми достатньо далеко. Вона висмикує свою руку, стає навпроти мене і дивиться грізно. — Ти мені щось поясниш? Звідки вона знає про дитину?

Трясця, не хотів, але, схоже, доведеться пояснювати.

— Бо я розійшовся з нею якраз тоді, коли запланував дитину з тобою.

— Якщо в тебе була вона, чому ти прийшов до мене? Як ти міг запропонувати мені таке, маючи дівчину?

Моя колишня дружина пашить гнівом, підвищує голос, і я теж не стримуюсь:

— Я вже казав! Бо я не можу уявити мамою своєї дитини когось, крім тебе. Розумієш? Бо я хочу любити цю дитину, а, крім тебе, я нікого не любив!

Це зізнання виривається в мене мимоволі, воно йде не з губ і не з голови, а з самої душі. І спантеличує не лише мене, а й Ліну.

— І це все? — вже без крику, майже пошепки запитує вона.

— Не все! — я кажу гучно, бо ще не здатен заспокоїтись. — Компанія і спадок, я тобі пояснював. А ще в тітки діагностували Альцгеймера. Дядько скоро залишиться сам. У нього нікого немає, лише ми з Павлом, племінники дружини. Я не хочу на старості залишитися самотнім, як він! А ще мені набридло. Набридло від однієї дівчини до іншої. Я хочу мати у житті щось стале, когось сталого! Рідну кров. Та ще й Люда зі своїми дітьми. Вона має рацію, я заздрю! Заздрю їй і її чоловіку! Вони щовечора повертаються не в порожню квартиру!.. Трясця, я знаю, що у нас з тобою не вийде склепати те, що вже поламане. Але ми разом можемо дати життя новій людині і знаходити в цьому щастя, нехай це й будуть два окремих щастя, а не одне на двох.