Тиждень 5. Справжня причина

Орест. 12 років тому

— Сходиш з Орестом взяти щось до пива? — пропонувала Настя, дівчина мого друга, своїй сусідці по кімнаті.

Ми з Юрком прийшли в їхній гуртожиток суботнього вечора, коли сусідів обмаль, а вахтери поблажливі. Взагалі-то я прийшов, щоб відволікти ту саму сусідку, яка не поїхала додому на вихідні і перебила всі плани парочки на вечір.

— Так наче повно різного хлопці принесли. — Білявка в окулярах кивнула на пластиковий пакет і повернулась до своїх конспектів.

— А ми нічого не купили! — наполягла Настя. — Хлопці подумають, що ми погані хазяйки і не любимо гостей.

Вона говорила з притиском, крізь зуби. Ми з Юрком ледь стримувались, щоб не розреготатись.

— Гаразд. — Сусідка нарешті здалась. Відклала конспект і підвелась. — Що купити?

Настя продиктувала довгий список різних шкідливих снеків, а завершила настановою:

— І не спішіть, покажи Оресту район. Він тут, напевно, не часто буває.

Ми вийшли в гуртожитський коридор, і білявка нарешті заговорила до мене:

— Я Ліна.

— Нас взагалі-то представили десять хвилин тому.

— А, так? Точно. Ну, я була неуважна. У понеділок важливий семінар, я готуюся, тому думками в конспектах. А ти… Ост…

— Орест.

— Так, Орест. Вибач.

Вона повернула до мене лице, усміхнулась, і мені в око впали крихітні ямочки на її щоках. Але зоровий контакт тривав зовсім мало, Ліна відвернулась і затихла.

Так ми і йшли в магазин — мовчки. Майже не перемовляючись, скупились там. Вона на мене геть не зважала. Була така зосереджена на чомусь своєму, наче подумки повторювала конспект. Тож я міг витріщатися на неї скільки душа забажає — Ліна не помічала.

І я витріщався, бо було на що! Вона не здавалася мініатюрною, хоч і не мала зайвих об'ємів. З того, як напиналась вітрівка на її грудях, я зрозумів, що там є, над чим напнутись. Проте її талія губилася десь глибоко в куртці, тож я підозрював, що при детальнішому дослідженні форми Ліни мене приємно здивують. Я ще не вирішив, чи відбудеться це дослідження, але вже думав у цьому напрямку.

Ми вийшли з магазину і попрямували назад до гуртожитку.

— А як же екскурсія? — пригадав я.

— Ти справді хочеш екскурсію? — Ліна зупинилася біля гуртожитського порогу і кивнула в бік дороги.
Через дорогу якраз було найвідоміше кладовище Львова.

— Личаківський цвинтар, — промовив я. — Не найромантичніше місце для прогулянки з гарною дівчиною.

Вона глянула скоса. Мої слова проігнорувала.

— Там лежить повно людей, скількох медицина не врятувала. Дуже символічно, що гуртожиток медуніверситету навпроти. Тут, до речі, ще пологовий недалеко. Життя і смерть поруч.

— Ти кумедна.

— Чим це?

Я не відповів. Став близько, майже торкаючись плечем її плеча. Ми мовчали і дивилися на Личаківський цвинтар, напевно, кілька хвилин. Аж доки Ліна зітхнула й сказала:

— Холодно. Пішли вже в гуртожиток?

Вона розвернулась до дверей, але я спіймав її за лікоть.

— Ще рано. Нас покличуть.

— Для чого рано?

— Ти не зрозуміла? 

— Ну, Настя з Юрком хотіли побути наодинці. Вони вже побули трохи. Думаю, націлувались на тиждень вперед.

Мені стало смішно.

— Скільки тобі років?

— Дев'ятнадцять, — Ліна відповіла з підозрою, мов не розуміла, до чого я хилю.

— То ми ровесники. А хлопець в тебе був?

— Що? Що за запитання такі взагалі? — обурилась.

— Отже, не було. — Я став трохи позаду, притримав її за плечі і, нахилившись до її вуха, сказав: — Тоді зараз буде хвилинка статевого виховання. Мій друг і твоя подруга зараз там сексом займаються. Це робиться не так швидко.

— Що? Але…

Вона повернула голову, і ми мало не зіткнулись носами. Її очі за тонкими окулярами здалися мені великими-великими. Вони мали такий дивний відтінок… Я дивився і ніяк не міг визначити — блакитні чи сірі в неї очі. А тоді глянув на губи — маленькі, акуратні.

У мені бушували гормони, поруч стояла симпатична дівчина, й думки у голову лізли всілякі непристойні. Не довго думаючи, я нахилився назустріч цим солодким губкам. Відверто кажучи, я взагалі не думав. Якось так вийшло — отямився вже тоді, коли цілував. На мій подив, Ліна не відхилилась. Навпаки, вона повернулась до мене повністю і розтулила губи, дозволила себе поцілувати.

Я вперше цілував дівчину, яку знав менш як пів години. Вона цілувалася, якщо не вперше, то щонайбільше вдруге в житті — так мені здалося. Та попри все, ніхто з нас після цього поцілунку не збирався ховати очі чи вдавати, що нічого не трапилось.

— Сходиш зі мною на побачення? — запропонував я і сам здивувався, як це в мене вирвалось з губ без задіювання голови.

— Сходжу, мабуть, — відповіла вона, подумавши.

Орест. Тепер

Я виглядаю у вікно і бачу там звичну картину — чоловік моєї секретарки разом з трьома їхніми дітьми вже чекає на неї. Три останні роки, відколи Люда тут працює, ця картина мене дратувала з дня до дня. І оце вперше, здається, я спокійно дивлюся, як малеча крутиться і витягує шиї, щоб побачити, чи не виходить ще мама з офісу. Семирічні хлопчаки-двійнята сміються, штурхаються, а чотирирічна дівчинка колупається в носі, тримаючись однією рукою за татову штанину.

— Ви щось ще хотіли? — Люда заходить в мій кабінет настільки швидко, наскільки дозволяє її великий живіт.

— Хотів. Сідай. Це лише на кілька хвилин.

— Знову питатимете, коли вже я піду в декрет і перестану вас дратувати своїм животом?

Я закочую очі під лоба.

— Не дратує мене твій живіт. У мене теж, щоб ти знала, скоро дитина буде.

— О! — Люда сміється. — То це була заздрість?

— Не вигадуй. Яка ще заздрість? Я просто… Гм. Я не дуже люблю дітей, от і все.

— Але зараз прямо запишалися, коли сказали, що станете батьком!

— Я? Ще чого… Словом. Я тебе не для цього покликав. У мене до тебе особисте прохання.

— Яке?

— Кхм, — я прочищаю горло. — У тебе це все-таки четверта дитина. Ти вже досвідчена у справах вагітності, дітей і все таке… Коротше. Я хочу знати все. Ну, взагалі, як воно оце все, — і киваю на її живіт.